Бортництвом на Рівненщині займалися споконвіку. І зараз хоробрі чоловіки продовжують дідівську справу. Бджоли, як не дивно, також рятують ліс від розкрадачів.
Бортництво – традиційне лісове бджільництво слов’ян. Давнє мистецтво довго вважалося забутим і відродилося у 90-их. Сьогодні поширене фактично лише по кордону з Білоруссю. На Українському лісовому порталі розмістили відеозапис, відзнятий в Рокитнівському районі, на якому місцеві бортники розповідають про тонкощі справи і діляться секретами.
Степан Сорока, місцевий житель, розповідає:
«Там, де я жив, був такий дід Сидор, і коли в нього виходили бджоли, він постійно прибігав до мене, забирав мене ще хлопчаком, щоб я знімав вулик. В нього були внуки, але вони не хотіли. І так щороку брав мене знімать бджоли. Так і появився інтерес.»
Цікаво, що займаються цим не тільки старші люди.
«Покоління мого батька, його ровесники – ніхто не займався, він перший почав займатися, трохи забрав дідових вуликів, трохи почав свої робити. І з того часу я завжди з батьком. В класі дев’ятому я вже сам почав до вуликів лазити, перевіряти їх, вибирати мед,» – розповідає молодий чоловік Віталій.
Можна побачити і зовсім юних бортників, які працюють на висоті. Наприклад, старшокласники Павло і Давид кажуть, що заради бджільництва можна і школу пропустити – в лісі, мовляв, цікаво, а якщо не впадеш з дерева, то і здоров’я можна підлікувати.
Борть – це, по суті, видовбана колода, прив’язана до дерева на висоті 8-10 метрів від землі. Спочатку знаходять дерево, що найбільше підходить, і знімають з нього кору весною. Дерево стоїть літо, зрізається на зиму і вже взимку з нього роблять вулики.
італій нарахував 117 кілець – підходяще дерево, щоб зробити з нього вулик.
Віталій хвалиться:
«Зараз в мене стоять 17 вуликів. Вони там сохнуть, мокнуть на дощі, вішатиму їх вже зимою-весною. Тут ми так: весною його перевірили, підрихтували, осінню залізли, мед вибрали, якщо сіли бджоли. Якщо наносять меду – добре, якщо не наносять – аби собі наносили, перезимують і наносять.»
«Вулик ще дідівський висить, йому, може, років за сто, а може й більше,» – пояснює Степан Сорока
Іван Борисовець, досвідчений бортник, розповідає:
«Нічого в вулик не добавляється. Мед, віск – усе природнє. Бджоли все самі побудували, самі принесли – все самі. У нас на Поліссі, та й не тільки на Поліссі, якщо шершні сіли, то на наступний рік обов’язково сядуть бджоли. Самі сядуть, прилетять і сядуть. Це так заведено – після шершовіння сідають бджоли.»
«Було в мене разів п’ять чи сім за життя, що вулик повністю забитий медом. Весною його чищу, відкриваю – верх забитий медом, а бджіл немає, відкриваю низ – там теж забито медом. Видно, як бджоли повністю заклали його медом, пішли, їм вже не було, де роїтись. І там можна вибрати, в залежності від вулика, чотири-п’ять відер,» – розповідає Степан Сорока.
Мед вибирають з вуликів весною або восени, це залежить від самого вулика. Може меду й не бути зовсім. На це впливає погода на протязі року. А ще – шкідники. Про це розповів Адам Музика:
«Може нападати міль. Все в коконах. Ці всі шкідники. Потім ще кліщ. Маленький, типу блощиці, але воно вельми як макове зернятко. Залазить під крильця, під шийку, між пузками, переїдає бджолу та й вона гине.»
А ще борті на деревах захищають ліс від вирубки. Навіть браконьєри, для яких ніхто не указ, знають – бджіл чіпати не можна. Бортники кажуть, що навіть під час планової вирізки ліс залишають там, де висять вулики.
«Он тільки там, де вулики стоять, дерева і лишилися, а далі ліс порізаний, і все. Нема, ніде нема, тільки он де сосни з вуликами. От ще вулики спасають дерева. А зупиняє страх. Скільки працюю в школі – всім кажу, і всі знають: хто знищує бджіл, довго не живе,»
– розповідає Іван Борисовець.
Пенсіонер Петро Колодич додає те, що чув, як ще був дитиною:
«Раніше судили так – за розорення бджолиної сім’ї, як за вбивство людини. Розказують, що то було строго.»
Бортництво – справа важка й небезпечна. Навіть обв’язавшись мотузкою для страховки, з дерева можна легко впасти. Крім того, займатись бджолами ще й фізично важко.
Іван Борисовець нарікає:
«Да скільки вже треба лазити по цих деревах, і ради чого – сам не знаю. Думаєте, там великі гроші – ні, там грошей немає. Жінка вже давно говорить: «ну нащо воно тобі лазить, все скільки тобі років, а ти все лазиш і лазиш». Тільки весна прийде – і все, знову те саме починається.»
«Поки здоровий, буду лазити. Зараз 55-ий, ну хай ще років десять, не знаю, скільки ще пролажу. Мій син лазив, разів зо три впав і почав боятися висоти. Ну в мене ще внук є, то може він лазитиме,» - додає Степан Сорока.
