Боляче переживати несправедливість, боляче переживати насилля, боляче переживати смерті і втрати, боляче переживати зради. Але найболючіше переживати розчарування. Розчарування самим собою. Що не зробив того про що мріяв. Того, чого прагнув, для чого важко працював, переживав втрати… Але не зміг… Байдуже, що ніхто не зміг. Не все можна змінити, запобігти чи передбачити… Ще не народився такий чоловік, щоб все могти. От тільки від того не легше. А біль розчарування давно перестав бути криком, його змінило байдуже мовчання.
Слів у такому мовчанні більше, ніж у сотнях гучних промов політиків. Воно як пауза між минулим і майбутнім. Шанс хоч трохи віддихатися та набрати повітря в легені. Адже дистанція попереду велика. Для когось у роки, для когось – у все життя. І боротьба попереду не один.
А скільки вже всього було? Змагань та відчайдушної роботи до сьомого поту? Скільки мрійників розбивались об граніт майданів, розчинялись в обронених рубежах, тонули в болоті владних кабінетів. Хтось починав з революцій на граніті, інші – з помаранчевих, найбільше – революцій гідності. Своїй маленьких революцій. У своєму світоглядів. Справа навіть не у розмірі внеску у загальну боротьбу, а в його щирості. Приніс ти бутерброд на майдан чи поставив сцену, передав п’ять гривень з теплими шкарпетками чи купив для солдатів броньових, був добровольцем добробатів чи військовим ЗСУ. Не був байдужим, не пройшов повз, не відмовився, не відвернув. Просто хотів як краще для всіх. Свободи для всіх хотів. Але всі не хотіли тієї свободи. Не всім вона потрібна, як і не всім потрібні зміни. Не всі оцінять твою безмежну самопожертву. Ти знав це, ти розумів це, але не хотів помічати. Бо у горнилі випробувань не було часу думати, що буде потім. Вперед і тільки вперед! Коли важливо горіти та зігрівати інших. Але так не могло тривати вічно. Бо до всього звикають, від усього стомлюються. Не ти, а вони. Ті, хто мовчазно чекав поки зміни пройдуть. Ті, хто думав лише про себе і ні на йоту не ризикнув. Ні, вони не чекали коли ти спіткнешся, вони не хотіли встромлювати ножа тобі в спину. Їм просто було байдуже. Власне, їм зараз байдуже і зараз. Спіткнувся і впав? Вони пройдуть повз, максимум – на секундочку, затримають увагу і посміхнуться «От він черговий борець за ідеали. А я ж говорив!».
Вас, таких ідеалістів, багато. Але не більшість. Навіть не критична маса. Бо ще не час для неї. Це були лише прогулянки перед великою дорогою. Спонтанні пориви душі. А для великого шляху потрібно довго готуватися і запасатися силами та цілеспрямованістю. Справжні вершини не беруть з ходу. Справжні цілі досягають розрахунками, планами та працею.
Не варто злитися на інших, не варто звинувачувати, не варто намагатися до стукатися до їхньої совісті. Вони лише безликі статисти у нескінченному серіалі української історії. Вони, як краплі великої ріки, пливуть за течією. А її напрямок визначають інші. Ті, хто змінює і будує світ під себе, за своїми мріями і своїм планом. Шукайте таких мрійників, об’єднуйтесь.
Стомлені? Втому лікує відпочинок. Демотивовані? Мотивацію дарують нові мрії. Засмучені? Але радість дарують нові перемоги! Часи сірості і розчарувань не триватимуть вічно. Це лише час для переосмислення пріоритетів, аналізу помилок та побудови нових планів. Випробування гартують нас, дають змогу підготуватися до дійсно великих справ. Хто ніколи не падав – той не вміє підніматися. Хто ніколи не програвав – той не знає ціну перемоги.
