Родове дерево моєї родини Луцики, Марковці (Маркови), Синякевичі

Родина Луциків

Прізвище Луцик похідне від імені Луц, „син Луца”, що в свою чергу походить від імені Лука.

Луцик Степан з дружиною Касьян Тетяною (а вона, як казали, мала дуже важкий характер) довго жили разом, проте, дітей не мали. Одного разу Степану підказали, щоб мати дітей, потрібно зробити таку річ: взяти вила, що вершать скирти, цими вилами вкрасти солому з дев’яти дахів найближчих хат і покласти в дитячу колиску. Немовля, що народиться назвати Адамом, а перших зустрічних людей взяти кумами. Степан з Тетяною так і зробили. Відтоді в них було ще п’ятеро дітей: Адам, Сисой, Микита, Семен, Яків. Степан дуже любив коней, але одного дня під час їзди верхи кінь його поніс. Впавши з коня він зазнав численних травм після чого і помер.
Луцик Адам Степанович був не дуже хорошою людиною. Він працював у земстві і часто люди скаржились на неприязнь і образи з його сторони. Невдовзі у нього виникла суперечка з братом Микитою, який купив собі землі, але одразу документи про купівлю не взяв. Цим скористався Адам і знову вимагав від Микити гроші за землю. Відбувся суд аж у Варшаві, де Микита довів що гроші віддав вчасно. Після того скандалу Адам більше нічого не казав про гроші.
Мав жінку на ім'я Кулина. Було в них семеро дітей: Поліна, Любов, Надія, Андрій, Софія, Володимир, Віра. Адама вбили на війні німці. Андрій та Софія мали змішані сім’ї, Андрій одружився на польці, а Софія вийшла заміж за поляка. Знаючи всі родинні таємниці вони здавали інформацію німцям за це їх молодший брат Вододимир, що був в УПА, за вироком суду СБ брав участь у їх розстрілі. http://www.kresy.co.uk/antonowka.html

Луцик Микита Степанович був одружений двічі. Перша жінка на вроду була не погана, проте, вірною дружиною не стала. Одного дня, коли Микита повернувся додому, то побачив її з іншим чоловіком. Під впливом емоцій він викинув її через вікно другого поверху. Сам же невдовзі після того пішов в армію. Жінка пожила не довго і скоро померла.
Після приходу з армії Микита зустрів іншу дівчину – Маркову Ганну Пилипівну. Вони одружилися і мали десять дітей.

Луцик Микола Микитович служив у польській армії, оженився на Ользі. В 1938р. народилася дочка Софія. А в 1939р. Микола пішов на війну і не повернуся назад. Ользі Федорівні після війни, за співпрацю з УПА присудили 20 років ув’язнення, а Софію з дідом Федором вивезли в Іркутську область.
Луцик Володимир Микитович закінчив гімназію. Одного разу пішов купатись в річці Случ і втопився.

Луцик Леонід Микитович – закінчив сім класів навчання. Служив в польській армії. В 1939 повернувся додому разом зі зброєю. Вбили німці.

Луцик Андрій Микитович (псевдо – Печериця, Касьян, Кобзар) (1919 - 1945) – вчився добре, проте, до господарства був байдужий. В 1937 р. вступив до ОУН. 20 січня 1939 року в с.Антонівці Андрій був заарештований і звинувачений у створенні осередків ОУН на Костопільщині. Правда в матеріалах слідства говориться про нього як учня малої греко-католицької семінарії у Львові. [ДАВО. – Ф.1. – оп. 2. – спр. 7229. – Арк. 211 зв., 258 зв., 259; спр. 7873. – арк. 18. Дарованець Олександр. Репресивна акція польської влади щодо Організації українських націоналістів на Волині в листопаді 1938 р. – вересні 1939 р. / Український визвольний рух. Збірник 3. Ст.139]
Через пів року ув’язнення, яке відбував в „Березі Картузькій”, був звільнений радянськими військами, зразу ж після того пішов вчитися на шофера в м. Рівне. Після курсів Андрія забрали до Червоної армії, звідки він одразу втік і перейшов у підпілля.

В книзі «За Україну, за її волю» сказано про створення у Сарнах ще в 1941 році «спеціальних відділів окремого призначення», що «носили військовий характер, виховували молодь у військовому дусі, навчали її володіти зброєю». Там же згадується і про Андрія Луцика який був головою окружної управи, до округу належали поліські райони Рівненської та частини житомирської областей. (Костопільська, Сарненська, Олевська округи, що загалом налічували понад 20 районів) «В Сарнах, на доручення голови окружної управи А.Луцика, створено подібний відділ в кількости 275 чол. Першим комендантом цього відділу був Лашин («Гордій»). З його відходом у підпілля на його місце призначено сотн. армії УНР М.Диткевича». [Роман Петренко. За Україну, за її волю// Літопис УПА. Т.27.-Торонто-Львів.-1997.-С.40. ]

В наказі за № 7 від 15 червня 1943 року, говориться про призначення командирів черговими по 1-й групі УПА серед яких командир Печериця призначається черговим на 17 червня, підписано командиром групи Макаренком. У звіті за травень 1943 р. командир Дубовий проводячи реорганізацію центру призначає командиром розвідки Печерицю, та Острого. 1944 – 1945 рр. Андрій Луцик комендант військово – польової жандармерії групи „Заграва”, провідник Київської округи, референт Служби безпеки Житомирського округу, північно – східної ГО НВРО. Булавний УПА від 31. VIII. 1944 р.
1945р. в с. Березіна, на хуторі Петровичів, Андрій Луцик, Михайло та ще один невідомий повстанець, ховалися в криївці. Вони мали з провідником вирушати на схід, але хтось про них доніс в НКВС. Якраз коли група мала виходити, з’явились військовослужбовці НКВС і підпалили хату. Михайло застрелився одразу, а Андрій, обпечений, з пістолетом в руках, вийшов з будинку і побіг в сторону лісу. Врятуватись він не встиг, його одразу вбили „енкаведистиисти”.
Його дівчина Іра Петрович( хоча, кажуть, що це вона і видала їх) і хлопці з УПА поховали Андрія в с. Друхова.

Луцик Марія Микитівна ( псевдо – Сова, Рая),(1922 - 2003) – Закінчила курси медсестер в Костополі, які були організовані керівництвом УПА і допомагала пораненим бійцям, була провідником. Після війни переховувалась, але в 1948р. Іван Сидорець доніс в КДБ, що вона знаходиться на хуторі Градка. За вироком суду, що відбувся в м. Дубно, їй присудили 10 років перебування в місцях позбавлення волі. Під час слідства знаходилась в Острозькій в’язниці.
Марія відбувала термін в Магадані, там вийшла заміж за Огурка Ярослава. Мали вони троє дітей: Віктор, Люба, Тетяна.
В 1966р. сім`я переїхала в Казахстан, до двоюрідного брата Маркова Володимира.
В 1997 р. Марія разом з дочкою Тетяною і внуками Світланою і Павлом - переїхали в Білорусію до чоловікових родичів. Померла 2003 р.

Луцик Людмила Микитівна (1927) – Восени 1941р. пасучи корів прилягла відпочити біля пенька і заснула. Прокинувшись зрозуміла, що не може ходити. З допомогою батьків повернулася додому. Після цього випадку Людмила дуже захворіла. У неї виявили туберкульоз кістки. Лікування не було ніякого. Після того, як не стало батьків, їй допомагали рідні і близькі. Вона лежала в лікарні під прізвищем Сорока.
Так вона хворіла аж до 1947р., проте, їй ставало дедалі гірше. Лікарі порадили ампутувати ногу, але Людмила не погоджувалась. Одного разу, коли Людмила була непритомна, тітка Марина дала дозвіл на ампутацію.
Після того, як німці арештували батька і брата Леоніда, її забрали в Антонівку.
Людмила вміла гарно шити, в’язати, вишивати – цим і заробляла собі на життя.
1954 – 1955 рр. проживала в с. Замостище. Потім переїхала в м. Березне, жила на хуторі Цегельня, в хаті діда Пилипа. Той будинок був дуже старий, а ремонтувати його не було кому. Там же в 1958р. народила сина Ігоря. Пізніше жила в м. Березне.
Проживала за адресою: вул. Шевченка 29. Має трьох дітей. Померла в 2014 році.

Луцик(Бендюк) Софія Микитівна(9.05.1940)- була десятою дитиною в сімї. Мама дуже хворіла, їй зробили операцію і лікар сказав, щоб вилікуватись, потрібно народити ще одну дитину. І ось уже в 47 років в неї народилась донька Софія. В січні 1943 року німці вбили Луцика Микиту Степановича і його сина Луцика Леоніда Микитовича, наказавши через три дні привести ще й Луцика Андрія Микитовича. Проте, Андрій не з’явився. Німці, приїхавши, вбили маму Луцик Ганну Пилипівну, дядька Луцика Сисоя Степановича, і спалили хату. Після прийшли сусіди і діти, на попелищі знайшли обгорілі тіла мами і дядька.
Софію(їй тоді було 2р. 9 місяців) забрала мамина сестра Довга Оксеня Пилипівна до себе в село Антонівку, Березнівського району. Там, в Антонівці пережила війну. В 1947 пішла в школу. В п’ятому класі вчителі заставляли дітей записуватись в піонери, тих, хто не хотів писати заяву про вступ – до вечора тримали в школі. Потім відпускали додому, проте, без сумок, наказуючи наступного дня прийти до школи з батьками. Батьки до школи йти не захотіли, сказали записатись, мовляв, вони не хочуть потім мати проблем.
У восьмому класі перейшла в Березнівську середню школу, яка знаходилась за чотирнадцять кілометрів. Деколи, якщо не їздили машини – приходилося діставатись до школи пішки. Проживала в гуртожитку. Навчання було і в суботу, тому в вечері їздила додому, а в неділю – назад. Закінчила десять класів в 1957 році. Восени поїхала працювати в м. Дубно на трикотажну фабрику. З самого початку була ученицею - в’язальницею, отримувала зарплатню 25 крб. Потім стала в’язальницею пальчаток і в новій квартирі прожила до 1963 року.
В 1963р. по комсомольській путівці поїхала в Приморський край. Жили біля Владивостока в вагончиках, які були пристосовані для житла.
21 вересня 1963р. вийшла заміж за Бендюка Миколу Мироновича. В 1964р. приїхала в с. Лебеді Острозького району. А через рік молода сім’я переїхала в с. Оженин. Спочатку жили на квартирі у Троцьких, а потім в будинку №6 (зразу в однокімнатній, а потім в трьохкімнатній). Там і виросли четверо їхніх дітей: Оксана, Микола, Алла, Андрій. Зараз уже Софія Микитівна має дванадцять внуків: Андрій, Михайло, Олеся, Ольга, Анатолій, Наталія, Яна, Ілля, Катерина, Євгенія, Валентин, Володя; і троє правнуків Давид, Оленка та Даринка.

Луцик Яків Степанович(1897 – 1961) з дружиною Явдохою 1902 – 1961 жили в Антонівці. Мали семеро дітей: Люба –(1920), Надія –( 1924), Сергій – (1922), Катерина (1928 – 1995), Ганна – (19320, Федір – (1935), Марія – (1927 -1945).
Луцик Сисой Степанович і дружина Явдоха жили в Антонівці. Мали шестеро дітей:
Степан, Архип, Павло, Софія, Ярина, Іван.
Луцик Семен Степанович від першої жінки мав одного сина – Гриця. З другою жінкою було дев’ять дітей: Павло, Андрій, Василь, Микола, Петро, Єлизавета, Оксеня, Катерина. Всі старші хлопці були в ОУН, а молодші ще й в УПА. Коли старших Миколу і Василя вбили мадяри - народився ще один хлопчик, його назвали Миколою.
Семена вбили німці.

Родина Марковців Маркових
Прізвище Марковці похідне від імені Марко. Родина спочатку носила прізвище Марковець, коли Лука повернувся з Орловщини з дипломом агрономічної школи то там було вже пізвище Марков, потім поляки переписали назнову на Марковєц, потім совіти знов на Марков.

Марков Лука був репресований і відправлений в Воронезьку губернію. Після чого повернувся на Україну в Березнівський район. Мав дружину Федору. Скоро після народження сина Пилипа (1865р.) помер.
Рано залишившись сиротою Марков Пилип(1865 – 1920) – пішов працювати у гміну. Був здібний до наук. Вивчивши грамоту, влаштувався на роботу у земстві. Закінчив два класи церковно –приходської школи. Завдяки здібності і наполегливості самотужки підвищив освіту, що дало йому можливість придбати 25 десятин землі ( одна десятина – 10925м2). По спадщині Пилипу належало 12 га землі, але поле було розкидано в різних місцях. Так як він працював у земстві, йому вдалося випросити одну ділянку землі, де він в дитинстві пас кіз. На тому місці збудував цегельну фабрику, що приносила не погані прибутки. Цегла поставлялась на будівництво Моквинської паперової фабрики, чотирикласного училища. Пилип з дружиною Трохлюк Тетяною (1864 – 1940) та сімома дітьми – Ганна(1893), Степан(1891), Оксеня(1895), Панас(1897), Софія(1899), Гордій(1902), Марина(1907 – 1953) – жили дружно. Пилип був обраний головою земельної комісії при управлінні, та був управляючим Березнівського банку, також і опікунської ради.
Перед першою світовою війною відкрив підприємство вичинки шкіри. Побудував капличку, але в 60-их роках її розібрали, а ще Пилип мав персональне дворянство (з 1915р.) за побудову і утримання власним коштом шпиталю.
В 50 років Пилип захворів на тиф і помер в 1920р. Дружина Тетяна жила ще 20 років.
Марков Степан Пилипович(1891) мав дружину Василину. Було в них троє дітей: Іван, Антоніна, Володимир.
Марков Іван Степанович – інженер –цементник. Пішов на польську війну, був у концтаборі. Там і загинув після довгих катувань. Залишилась його дружина Данка (померла в 2000 р.) з дочкою Ноною (Прохоренко). Син Нони- Вадим 1959р.н. 76-79 УІІВГ, 1979-81 ЛенГорИнст. диплом 83 бурильник, 81-85 Воркута. 85-88 Сиктивкар СктГУ, диплом 1990й (рос філолог) 89-91 Каунас-Рівне. 92-98 Салехард, підприємець, 98-2005 Рівне. з 2006 Березне.
Маркова Антоніна Степанівна була в УПА медсестрою. Після війни засуджена і ув’язнена в Воркуті. Після звільнення пожила вдома ще два тижні і померла. Похована в Сарнах.
Марковець Володимир Степанович – інженер – будівельник. Також був в УПА. Під час перестрілки його поранили. Совєти під час суду винесли вирок – смерть, але потім змінили своє рішення - 20 років ув’язнення. Жив він в Кустанаї, там і помер.
Марков Панас Пилипович (крикливий) і його дружина Анастасія Іванівна мали троє дітей: Рая, Філіп, Юрій. Рая і Філіп ( псевдо – Лис) були в УПА. Під час бою в Грушівці вбили Філіпа, а Раю – біля Костополя. Панас після війни працював в Сарнах бухгалтером фінвідділу. Його син Юрій вивчився на лісника і влаштувався на роботу у Молдавії, там одружився. Батьків забрав до себе. Але помер рано - гепатит. Панас Пилипович з Анастасією Іванівною переїхали в Костопіль. Панас Пилипович там і помер.

Маркова Софія Пилипівна (1905 – 1985) вийшла заміж за Синякевича Макара, якого вбили в 1943р., де похований не відомо. Їх діти:
Синякевич Іпполіт Макарович(1929- 2005) проживав в м. Рівне, мав троє дітей: Віктор, Раїса, Оксана.
Синякевич Володимир Макарович (1932р.). Дружина – Ольга Тараненко
Синякевич Галина Макарівна (1937) проживає в Коломиї.
Синякевич Ігор Макарович (1941р.)- проживає у Львові, академік, викладає за кордоном. З першою дружиною розійшовся, жінка з дитиною живе за кордоном. Ігор Макарович одружився з іншою, набагато молодшою за нього дівчиною.
Ще один син Ростислав Макарович загинув від грому.

Марковець Марина Пилипівна( 1907 – 1953р.) прожила не довге життя. Перед самим заміжжям її вбило громом в м. Сарни, де її і поховали.

Маркова Оксеня Пилипівна вийшла заміж за Довгого Андрія Леонтійовича. Вони жили в Антонівці, мали семеро дітей: Сергій (7.12.1920), Ростислав, Вікторія (11. 12. 1930).
Довгий Сергій Андрійович (1919 - 2007) перед війною в 1937 р. забрали разом в польську армію, звідки він втік і довго добирався потягами до ст. Здовбиці де зустрів брата Андрія Луцика, там в районі с. Дермань вже ОУН формувало націоналістичне підпілля. Луцик Андрій залишився працювати з ОУН а Сергій повернувся до дому. В 1939 р. Довгого Сергія забрали в радянську армію де він прослужив приблизно до 1943 р, за вироком суду його ув’язнили на десять років, пізніше – реабілітували. Відбував покарання в Читі. Повернувшись додому в 1953 році, працював шофером. Одружився з дівчиною на ім'я Дуня. Сім`я була не поганою, проте дітей у них не було. Пізніше, Дуня захворіла на рак і померла в 1967 р. Вдруге Сергій оженився на Ользі, в них була дочка Оксана. Оксана поїхала жити до Києва, там і вийшла заміж.

Довгий Ростислав Андрійович у житті зловживав спиртним, проте його дружина Лідія мала зовсім протилежну вдачу. Жити разом вони не змогли, тому, як тільки підросли сини Сашко та Юрій - сім`я розпалась.
Ростислав поїхав працювати в Миколаївську область, там і помер. Поховали його в Ковелі. Син Сашко був сильно хворий і в травні 2000р. помер.

Довга Вікторія Андріївна почала навчання ще до війни, після війни 1947р. закінчила сім класів вступила в педучилище Костополя. Потім працювала в Корці. В 1954р. вийшла заміж за Границького Миколу Євтуховича. Мали двох дітей: Микола і Людмила. Працювала бібліотекарем в Новомильській сільській бібліотеці, а потім в Здолбунівський ЦРБ.
Марков Гордій Пилипович (1902р.) женився 1930р. на Соловей Олені П. Жительці м. Рівне. З початку проживали на хуторі в м. Березне в родині Маркових. Пізніше переїхали в Деражне до Г.П. Займався Гордій будівництвом доріг і виготовляв бетонні вироби, дружина Олена – шила.
В 1939 р, з приходом більшовиків, закінчив курси у Львові, після чого працював на масло – яйце базі. В 1941 перед війною став директором бази. Німці заарештували Гордія разом з іншими керівниками підприємств Рівного. Дев’ять чоловік повели на розстріл, проте, всіх не розстріляли, декого повезли на роботу. Гордій став технологом на масло – яйце базі, де і працював всю війну. За час воєнних дій, допомагав полоненим - радянським офіцерам і солдатам тікати з полону, давав їжу, цивільний одяг, переховував на базі знайомих євреїв від розстрілу. Діставав медикаменти для УПА.
Після звільнення Рівного, працював в облкоопспілці заготівельником птиці та яєць в північних районах області.
В 1945р. за доносом Катерини з Басового кута, був заарештований. Присуджено йому було 10 років каторжних робіт в таборах. З самого початку - на Донбасі відбудовував шахти. Працювали вони разом з німецькими полоненими. Умови праці, і відношення до наших людей були жахливими. Зате німців годували і навіть ставлення було кращим. Далі арештантів повезли в ліси Горковської області. Два тижні в товарному вагоні без води, а їжа – солоні оселедці і сухарі. Трупи виносили на кожній зупинці.
В концтаборі “Сухо - Безводная” пережив морози, голод, знущання конвоїрів і непосильну працю на вирубці лісу. Після смерті Сталіна в 1953р. повернувся до дружини і сина в м. Рівне.
З великими труднощами влаштувався на роботу в “Поліссяводбуд”. Табірне життя не пройшло марно, хвороби не давали нормально працювати. Був десятником, майстром, прорабом, сторожем, завгоспом. Вдома займався садівництвом, квітникарством, бджільництвом. Дружина Олена вирощені плоди, мед, квіти продавала на базарі.
Помер Гордій в 1976р.
Марков Ярослав Гордійович народився 1943р. живе в м. Рівне, має двох дітей – Сергій і Олена. Дружину Ярослава звати Зоя.

Записано із слів Бендюк Софії Микитівни (дівоче прізвище Луцик); Огурок Марії Микитівни (дівоче прізвище Луцик, псевдо Сова,Рая); Луцик Людмили Микитівни. Використано матеріали опубліковані в „Літописі УПА” Нова серія, Київ – Торонто Т. 2,8.

Записувала Бендюк Олеся.

Коментарі

Додати новий коментар

Правила коментування сайту
CAPTCHA
Захист від спаму
Фото Капча
Введіть символи з картинки.