Йдеться про Романа Лебедя з Рівного та його предка Овсія Василіва з села Новоставці, що неподалік від обласного центру. Овсія, який потрапив у полон під час Другої світової, у повоєння довго розшукувала родина. А тим часом він, щоб не потрапити до катівень радянського режиму із тавром «зрадник», змушений був емігрувати в Європу. Осів у Англії. І лише коли Овсій уже відійшов у вічність, звістка про нього долинула на Батьківщину. Нащадки-українці знайшли його могилу. Вона добре доглянута, із хрестом та тризубом в узголів’ї, пише Голос України.
Як вдалося вийти на слід рідної людини, розповідає Роман Лебедь:
— Історія з прадідом особисто для мене почалася з маленької пожовклої фотографії і старого конверта, який одного разу дала мені мама. На знімку був мій прадід Овсій. А його місцем перебування значилася Англія. Зрозуміло: дороги назад для нього не могло бути — таких, як він, полонених вояків, радянська влада сприймала за зрадників і висилала в Сибір. У конверті лежав лист від розпорядника його грошей на прізвище Ленчик, датований 1982 роком. Діда на той час уже не було на світі, але Англія продовжувала виплачувати його пенсію моїй прабабі, адже він не мав нової сім’ї. Ті гроші, до речі, дуже допомагали у 1990-ті...
Зворотна адреса на листі стала єдиною зачіпкою, бо ніхто не знав, де саме жив дід, де він похований. Я написав туди, до Ленчика. Відповіді не було... А в березні 2015-го взяв і поїхав в Англію, там сів на поїзд до містечка Рагбі, що у графстві Ворикшир, де, за адресними даними, мав проживати пан Ленчик.І я його знайшов. Причому одразу: бо ганок його дому прикрашали портрети Шевченка, Франка, Лесі Українки, там висіли вишиті рушники.... Але пан Ленчик виявився дуже кволим. Не знаю, може, він подумав, що я шукаю чогось матеріального...Сказав: переніс операцію і зранку в нього вже про всяк випадок був священик. А також — що він не може мені допомогти, бо заледве щось пам’ятає...
Але в його словах була й користь. Виявилося, що він працював не на одне графство, а на кілька, відтак пошуки треба розширити. Минав час. Мені допомагали друзі. З їхньою допомогою одного дня знайшов у мережі реєстр (британці, до речі, ведуть записи усіх смертей починаючи з 1837 року). Спробувавши добрий десяток варіантів транслітерації прізвища Васільєв, я таки знайшов діда. З’ясувалося: він помер у 1976-му, а жив у містечку Галіфакс неподалік Манчестера. Для мене щось наче ожило. На фінішну пряму в пошуках прадіда вивело листування з організацією Family History Society, яка вказала кладовище, де похований Овсій Василів. Я знову подався в дорогу. Дізнався, що в крематорії є стара книга із записаними від руки прізвищами, датами смерті та місцями на кладовищі. Там мені дали шматочок карти і позначили на ній місце могили. Сказали, що вона значиться як усе ще існуюча.
Кладовище справді величезне, на крутих схилах. Потрапивши на його територію, я мало не заціпенів. Стільки золотих тризубів на надгробкахя не бачив на жодному цвинтарі в Україні... Скільки їх там? Ось де вона, та Україна, яку ми втратили. Похована іне завжди віднайдена. Хоча надгробки на деяких могилах були оновлені, із чорного мармуру. Там Рівненщина, Тернопільщина, Житомирщина, села, міста, хутори... Але, як згодом з’ясувалося, позначку на карту нанесли неправильно. Кілька годин блукаючи серед могил, я мало не зневірився. Уже хотів спускатися до виходу. І раптом... Не Васільєв, а Василів! Василівим народився і Василівим помер, хоч би як тому опиралися ті, хто переінакшував українські прізвища. Його могила — просто над доріжкою, під величезним деревом. Із хрестом і тризубом в узголів’ї. Не знаю, хто доглядав її, але вона чиста й охайна. Ось так нарешті зустрілися з прадідом...
