Майже чверть століття тому, 12 квітня 1994 року було підписано указ Президента України Леоніда Кравчука про відродження першого вищого навчального закладу в Східній Європі «Острозького колегіуму». Про початок відродження та проблеми, які виникали розповів ректор Національного університету «Острозька академія» Ігор Пасічник, пише Острог.інфо.
Початок
Насправді до указу Президента Кравчука я не маю жодного стосунку. В Острозі існувало краєзнавче товариство, яким керував П. Андрухов (згодом перший почесний професор Острозької академії), разом з тогочасними головою міськради М. Грищуком та віце-прем’єр-міністром України з питань гуманітарної політики, академіком М. Жулинським надіслали листа Леоніду Кравчуку з проханням вирішити питання про відновлення Острозького колегіуму.
Президент, знаючи, що таке Рівненщина (бо народився тут) й те, що Острог був «забитим селом» говорив: «Відкривати вищий навчальний заклад в Острозі – це фантастика». Указ було підписано.
У самому документі йшлося: «…створити Острозький колегіум…». Але що таке Острозький колегіум, ніхто не міг пояснити. Профтехучилище, технікум чи це насправді ВНЗ. Та й що таке указ? Це просто папір з текстом. Щоб матеріалізувати написане, треба було вкласти не лише власні сили, а й залучити інших людей, зламати їхню свідомість.
Вакантна посада
Створеному колегіуму потрібне керівництво. Почалися пошуки ректора. Ніхто не хотів йти в ніщо. Посаду почали пропонували не тільки кандидатам наук, а й викладачам. Майбутнього ректора Острозького колегіуму шукали в Гуманітарному університеті, Водному університеті, але вкотре не знаходили. Який камікадзе піде ректором туди, де нічого немає? Тим паче, коли це колегіум. До мене двічі підходили, але я казав: «Ви що, смієтеся наді мною?». Тоді я саме захистив докторську дисертацію і був єдиним доктором психологічних наук у всій західній Україні. Мені пропонували йти деканом у Львівський університет, де я навчався. Якось мені телефонують Микола Жулинський і В’ячеслав Брюховецький і просять приїхати у Київ. Я погодився, думав, що мені запропонують роботу у Києві. Їхав і мріяв про те, як відмовлю їм, бо не люблю Київ. По моєму приїзді ми почали говорити про патріотизм (це був 1994 рік, українці були в ейфорії від прийняття незалежності), і на ноті патріотизму вони вмовили мене стати ректором «неіснуючого» навчального закладу. Я приїхав подивитися, на що погодився – то була напівзруйнована школа, все. Я не мав найменшого бажання бути ректором саме тут. Вирішальну роль у виборі зіграла моя менша донька Наталія. Вона казала, що хтось же має це відродити, тим більше, коли ми проголосили незалежність України.
Зневага
Люди не вірили й не допомагали, бо не знали історії. Єдині, хто пам’ятали Острозьку колегію і її історію, – українська діаспора, справжня, а не та, що зараз втікла з України.
Колеги думали, що у мене щось недобре з головою. Говорили, що скоро потраплю до психлікарні. Один з колишніх ректорів університету імені Т. Г. Шевченка сміявся прямо в очі, говорив, що у якомусь селі хочуть відродити щось, присвоїти собі якусь історію.
1996
Викладачі
Зі словами, що на місці напівзруйнованої школи буде університет, у який вступатимуть найкращі учні й тут буде українська інтелігенція, я виступав перед кожною аудиторією. Однак потім виходив і думав: «Що я говорю?». Про який університет може бути мова, коли немає навіть кандидата наук?
Не було жодного викладача, тим більше кандидата наук. І першим, хто до нас прийшов, був доктор педагогічних наук, професор Василь Жуковський.
З тогочасного Дніпропетровська до нас приїхав професор М. Ковальський з майже усією кафедрою історії. Таким чином, ми мали вже два доктори наук, які готували по п’ять кандидатів наук.
До нас приходили викладачі з авторськими навчальними курсами. В Острог присилали викладачів з Києво-Могилянської академії. Одним з таких є професор Олександр Дем’янчук, який і зараз приїздить до академії. Він пояснював нам, що таке міжнародні відносини, гранти і т.д. Узагалі з Києво-Могилянською академією ми жили, як одне ціле, бо відроджувалась і вона, і ми.
Довелося вчити викладачів складати розклад, пояснювати, що таке ВНЗ, кафедра, деканат.
Перший рік існування ми з жахом думали, що сюди ніхто не буде вступати. На той момент в Острозькому колегіумі були лише підготовчі курси. Набір становив 50 людей, з них половина – золоті медалісти. Тоді я зрозумів, що це Боже благословіння. Перший випуск Острозької академії – це «прапор», яким ми пишаємося до сьогодні.
Підтримка
Першою людиною, яка повірила в мене, був Любомир Буняк (керівник нафтопроводу «Дружба» у Львові). Він допоміг побудувати котельню, університетський парк.
Єдиним ректором, який тоді відгукнувся й підтримав, був ректор університету Водного господарства Степан Вознюк. Він приїхав в Острог і сказав: «Ми маємо усвідомити, що відроджується не просто якийсь навчальний заклад, відроджується наша історія».
Згодом М. Жулинський перейменував назву колегіум на «Острозький вищий колегіум», що давала змогу позиціонувати себе як заклад, у якому можна отримати вищу освіту. За сумісництвом з Брюховецьким та Києво-Могилянською академією ми створювали свою систему навчання. Вони ділилися з нами навчальними планами, викладачами.
Ми мали потребу в книгах. Було таке, що ми мали лише один підручник з економічного аналізу, і щоб почитати його, студенти записувалися. Тоді підтримку надала парламентська бібліотека, бібліотека ім. Вернадського, бібліотека ім. Стефаника.
Емблема
Якщо закидати будь-яку скромність, то в Острозькій академії все, що придумано, придумано однією людиною. Бо на час відродження в академії було мало людей, і придумувати доводилося мені. Я консультувався з художниками, ескізів було 5-6 штук. Сучасну емблему дещо удосконалили. У першому варіанті емблеми відродженої академії була зображена книжка як символ першої друкарні в Острозі й голуб – символ сходження Духа святого. Емблему читали як «Глибокі знання і висока духовність».
Так само і з печаткою. Посередині печатки був герб Острозької академії, а мав би бути герб України. Не знаючи того, ми порушили законодавство України. Ми пишалися тією печаткою, але її довелося переробити.
