Архиєпископ Рівненський і Острозький Іларіон один з тих молодих ієрархів української церкви, які активно займались питанням отримання Томосу про автокефалію від Вселенського патріарха. Скоріш за все, в ієрархії об’єднаної Православної Церкви України владика Іларіон може зайняти далеко не останнє місце. Свідченням цього може бути хоча б той факт, що після отримання Томоса і урочистостей з цього приводу у Києві. Перший візит митрополита Православної Церкви України Єпіфанія, разом з Президентом України Петром Порошенком відбудеться саме до Рівного.
Напередодні знакових для українського православ’я подій і напередодні візиту 10 січня високоповажних представників об’єднаної Православної Церкви України та нашої держави до Рівного ми взяли інтерв’ю у глави Рівненської єпархії. Владика Іларіон розповів про свої погляди, батьків, як став монахом і про майбутній розвиток української церкви.
– Вам лише 38 років, більше 10 з яких Ви в монашому сані. Що підштовхнуло прийняти таке рішення?
– Я виростав у священничій родині. Був час, коли я не дуже погоджувався з тим, щоб продовжити свій шлях у священстві. Як і мій батько, як і пій прадідусь. Навіть дозволив собі вибрати інший шлях і рік навчався у медичному закладі. Але саме це мене переконало, що батьківське виховання та внутрішній настрій підштовхує служити Богу. Комфортно я себе відчув тоді, коли вступив до Київської духовної семінарії.
– Про який медичний заклад йдеться?
– Це Кременецький медичний ліцей, де я навчався у 1996 році.
– Ви його не закінчили?
– Я провчився там майже рік. Але зрозумів, що це не зовсім моє. Я хочу лікувати людей, але лікувати не медичними інструментами, а духовними. Тобто лікувати не тіло, а душу. І тоді остаточно вирішив, що буду продовжувати свій шлях у духовності. Повернувся до школи, здобув повну середню освіту і вступив до Київської духовної семінарії.
– Як відреагували батьки, коли дізнались, що ви вирішили прийняти монаший сан?
– Батько був дуже радий коли я сказав, що хочу повернутись до духовності та маю бажання вступати до семінарії. Але про монашество вдома ніколи не йшла мова. Однак коли я вже вступив до семінарії то зрозумів для себе, що є шлях не лише одруженого священства.
Існує такий стереотип, нав’язаний ще з радянських часів, що в монахи йдуть якісь неповноцінні, скалічені люди. Або ті, які не можуть знайти себе у звичайному світі. Та за час навчання в семінарії, читаючи багато книжок, житіє святих – зрозумів, що це зовсім не так. І що я маю інший шлях, ніж одружений священник.
– У сестри чи брати є?
– У мене є сестра та брат. Брат, до речі, теж священник. Парафіяльний священник, одружений, служить у Київській області.
– Нинішній глава Православної Церкви України, митрополит Єпіфаній теж вчився у Київській духовній семінарії. Ви там були знайомі?
– Так. Владика Єпіфаній вчився на курс старше. Я відразу вступив на другий курс семінарії, бо на відмінно склав вступні іспити. А владика Єпіфаній вчився на третьому курсі і тоді вже був іподияконом владики Даниїла. Який потім був архиєпископом Рівненським і Острозьким, а тоді був - ректором Київської духовної семінарії.
– Це той Даниїл, що похований у Рівному, біля Свято-Покровського кафедрального собору?
– Саме так.
– Ви знайомі з митрополитом Олександром Драбинко, який родом з Корця? (один з двох митрополитів УПЦ-МП, який взяв участь в об’єднавчому соборі 15 грудня 2018 рок – авт.)
– З владикою Олександром познайомився у 2006 році, коли став секретарем святійшого патріарха Філарета. Тоді в мої обов’язки входило багато контактів і спілкувань. Саме в той період й познайомився з митрополитом Олександром.
Не скажу, що відразу відчув, що він за людина. Але пізніше зрозумів, що він людина смілива і відповідальна. Людина, яка своїм власним досвідом довела, що коли ти знаєш правду і ти маєш сили її відстоювати, то це потрібно робити. Я дуже радий що владика Олександр і владика Симеон (архієпископ Вінницький – авт.) приїхали на об’єднавчий Собор.
І хоч їх було лише двоє, але саме завдяки їм Собор став справді об’єднавчим. Бо якби не було цих двох архиєреїв Московського патріархату, то Собор був би об’єднавчим, але не повноцінним.
– При народженні вам дали ім’я Дмитро. Коли ви приїжджаєте додому: як вас називає мама – Дмитром чи Іларіоном?
– Спочатку зверталися по різному. Але вже минуло багато часу з того моменту, коли у 2000 році я прийняв монашество. Тому за цей час батьки вже звики і тепер звертаються тільки – Іларіон.
– Ви дивитесь фільми на релігійні теми?
– Так, але лише тоді коли маю на це час і якщо фільм дійсно вартий уваги.
– А такі скандальні, як скажімо «Код ДаВінчі», «Ангели та демони» чи серіал «Молодий папа». Чи не вважаєте, що вони підривають церкву і віру. Особисто мені, після перегляду серіалу «Молодий Папа» часто хочеться запитати у священників чи вони вірять у Бога?
– Кажучи відверто, часто виникає бажання подивитись те, про що багато говорять. Я дозволив собі переглянути серіал «Молодий Папа». Але керувався іншими мотивами. Коли я закінчив духовну академію, мене благословили викладати такий курс, як «сектознавство». Для того аби лекції були повноцінні, потрібно цікавитись тим, що відбувається що дивляться сучасні люди.
Я переглянув серіал і не пошкодував. Зрозумів, як сучасний світ намагається впливати особливо на релігію. У цьому фільмі крім негативних моментів, є й позитивні, які варті уваги. Ще раз переконався в тому, що сучасна церква, чи то православна чи то католицька, буде мати силу і можливість повноцінно звершувати служіння тоді, коли ми самі, перш за все церковні керівники, будемо робити те, про що проповідуємо.
– Як ви ставитесь до Інтернету?
– Як до сучасного засобу зв’язку, без якого в нинішньому світі неможливо обійтися. Для мене це можливість володіти ситуацією, що відбувається в інших помісних церквах. Що відбувається у світі… Інтернет, з одного боку – позитивна річ, але з іншого, має свої приховані небезпеки і не варто ним зловживати.
– Ви їздите за кермом?
– Ні. Хоча вмію кермувати автомобілем та маю водійське посвідчення. Однак не дозволяю собі сідати за кермо. Бо є багато різних спокус і не завжди все залежить від водія. Якби, скажімо я потрапив би в якусь небезпечну ситуацію, не ніхто не досліджував би, хто насправді винен. Тому я користуюсь послугами водія.
– Церква – це політика?
– Церква – це Бого-людський організм, главою якого є Христос. Земна церква завжди має небезпеку бути заполітизованою. Але церква – це не політика.
– Якщо ми поглянемо на нашу історію, історію нашої церкви. Особливо в контексті Російської православної церкви, то бачимо, що церква часто виступає інструментом і навіть заручником політики.
– Звичайно. І от якраз тому, для нас приклад Російської церкви має полягати в тому, що ми не маємо права уподібнюватись тим негативним моментам, які дозволяє собі Російська православна церква. Особливо зараз, коли Православна Церва України тримала офіційний статус, визнання Вселенського патріарха та автокефалію.
– Ви часто відчуваєте злість?
– Іноді – гнів, але не злість. Гніваюсь на себе, коли мені не вистачає духовно-моральних сил і як і всі люди, я дозволяю собі грішити.
– Священник може бути багатим?
– У першу чергу потрібно бути багатим духовно. Коли священник має велику адміністративну відповідальність, коли він має справу з коштами. Тоді дуже важливо не допустити, щоб кошти володіли тобою. Інакше тоді священник нічим не буде відрізнятися від політиків чи корупціонерів.
– Як нараховується заробітна плата батюшкам у церкві?
– Церква – це благодійна установа, яка живе виключно за пожертви парафіян. Коли ви берете, скажімо свічку і даєте певні кошти, то це теж є ваша пожертва. Часто виникає питання, чому собівартість виготовлення тієї ж свічки, скажімо гривня, а продається вона в кілька разів дорожче. Ця різниця і є та пожертва, яка дозволяє функціонувати церкві, сплачувати за електроенергію, податки. Як і будь яка установа на Землі. Наприклад, для того, щоб не позбавляти священників підтримки на старість, коли можливо хтось стане немічним, їм нараховується мінімальна зарплата і сплачуються всі відповідні податки. Щоб вони потім мали можливість отримувати пенсію.
Окрім того священник звершує треби і якщо хтось йому хоче віддячити. Тут я покладаюсь на совість самих священників і не контролюю.
– Тобто священник отримує мінімальну зарплату і ті пожертви, які вважають за потрібне давати парафіяни за, скажімо хрещення, вінчання?...
– Так. І мені здається, що вони живуть достойно. При наймні я не бачив, щоб священнослужителі нашої єпархії жили, як то кажуть «на широку ногу». Навіть якщо священник має можливість придбати автомобіль, то в сьогоднішній час, це вже скоріше необхідність. Щоб мати певну мобільність і можливість ефективніше служити, зробити більше роботи.
– Де живе архієпископ Рівненський і Острозький Іларіон?
– Тут, у Рівному, у будинку на території Свято-Покровського собору.
– Ви казали, що ваш прадід і батько були священниками. Якщо я правильно розумію, то вони починали служіння ще в церкві Московського патріархату?
– Тут є цікавий момент. Батько, коли ще при Радянському союзі хотів вступити в духовну семінарію то йому не дозволили і відправили в армію. Після армії він теж не зміг вступити в семінарію. І лише в 1989 році, перед самим розвалом СРСР він все ж вступив до духовної семінарії. А коли її закінчував, то вже була проголошена Незалежність української держави.
Батько був священником відродженої Української автокефальної Православної Церкви, яку очолював патріарх Мстислав. І коли він прилітав в Україну, батько був одним з тих, хто зустрічав патріарха в аеропорту.
– Яка, за вашою оцінкою, нинішня чисельність Православної Церкви України?
– За даними опублікованими ще до Революції Гідності, тоді чисельність оцінювалась в більш як 14 мільйонів вірян. Але після революції та за час війни, ситуація змінилась і чисельність різко зросла до більш як вісімнадцять мільйонів.
Сьогодні, якщо зважити на те, що об’єднана Православна Церква України налічує більше семи тисяч приходів та на останні дані соціологічних досліджень. То думаю зараз наша церква налічує більш як двадцять мільйонів вірян.
– Не раз доводилось чути від священників Московського патріархату, про те, що не варто ходити в храми іншої церкви. У мене колись була ситуація, що відчув потребу піти до храму, а це було польське місто Ольштин, де здається немає православної церкви. І я пішов до костелу. Чи допускається таке?
– Звісно допускається. Один з давніх київських митрополитів сказав: «Церковні перегородки до неба не досягають». Головне, це наша віра і наше ставлення. Звичайно потрібно завжди пам’ятати хто ти є. Якщо визначився, що ти православний, то потрібно поважати і зберігати свою православну віру. Але разом з тим, відвідини інших храмів не лише не принесе шкоди, а може бути корисним. Якщо вистачає сміливості відвідати католицький храм, зрозуміти богослужіння, відчути, як там все відбувається. Нічого поганого від того ви не наберетеся. Відвідувати храми не лише можна, а й потрібно.
– Чого Ви найбільше боїтеся?
– Прогнівити Бога і зробити необдуманий вчинок який би нашкодив би церкві.
