"Жоден патрульний не починає роботу, поки не відвідав цвинтар, де поховані Герої Майдану та АТО": Сергій Мерчук, пройшовши найдраматичніші дні Майдану та побувавши у зоні АТО, нині очолює патрульну поліцію у Рівному та виховує національну свідомість підлеглих.
У Луцьку 10 грудня відбулася Файна гутірка. Захід відвідали начальник Патрульної поліції Рівненської області Сергій Мерчук та лейтенант Національної гвардії України Володимир Пастушок, який нещодавно отримав орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Луцьке видання Волинські новини взяли інтерв'ю у головного полісмена Рівненщини та у патріота за Нацгвардії.
Обидва учасники гутірки пройшли школу націоналістичних організацій, Майдан, були на фронті на сході України. Володимир Пастушок нині займає посаду заступника командира батальйону Нацгвардії імені Генерала Кульчицького, куди зголосився разом із 35-ю сотнею Самооборони «Волинська Січ».
Сергій Мерчук зізнався, що у 2007 році, коли носив форму військового ліцеїста, не думав, що коли-небудь одягне форму поліцейського, буде на Майдані та на війні. Навчаючись згодом у виші у Чернігові, він протягом чотирьох років привозив на Волинь молодих чоловіків, аби формувати у них національну свідомість. Паралельно він займався вихованням дітей-сиріт з волонтерами з діаспори з Канади. Він познайомився з людьми, які згодом були поряд із ним на Майдані та на війні, підтримували матеріально та духовно.
Володимир Пастушок, або друг Пісня, відомий неодноразовими виступами з виконанням патріотичних пісень, зокрема, під час фестивалю «Бандерштат», розповів, що національна свідомість прийшла до нього у віці 17 років разом із дівчиною, яка згодом стала його дружиною.
Тоді він усвідомив, що російською міг співати 3-4 дні поспіль, а українською знав лише половину пісні. Він брав участь у молодіжних націоналістичних організаціях, а перед Майданом займався перепохованням вояків УПА та історичною реконструкцією. Вбирання у форму УПА було для нього запорукою того, що, коли надійде важкий час, він точно візьме до рук зброю, не вагаючись. Навколо себе Володимир Пастушок згуртував товариство пошуку жертв війни «Пам’ять» і Рівненська боївка реконструкторів УПА практично у повному складі згодом пішла на фронт, тобто, однострої повстанців вони носили не даремно.
Коли лише розпочинався Євромайдан, він не планував їхати у Київ, адже розчарувався після Помаранчевого Майдану. Перед 30 листопада його запросили зіграти на сцені луцького Майдану. у Луцьку він побачив, те, про що все життя таємно мріяв – тисячі молодих людей на головній площі міста, які завзято сходилися колонами з різних навчальних закладів. Він нарахував лише 7-8 представників старшого покоління на Майдані, усе решта була молодь, всі хотіли зробити європейський вибір по-справжньому щиро.
В одній зі своїх пісень Володимир Пастушок співав «хотів би дожити і вмерти тоді, як прапор у руки візьмуть молоді» і саме такого моменту він дочекався. Себе він зараховував вже до старшого покоління, тому планував не їхати на Майдан, а лише допомагати молоді, яка взяла прапор до рук. Повернувшись додому на Рівненщину, він дізнався про жорстоке побиття студентів на Майдані у Києві і був принижений та ображений цим.
Він зрозумів, що влада знахабніла і думає, що немає старших, які могли б заступитися за студентів. Отже, на його думку, тоді розпочалася черга не дітей, а старшого покоління – чоловіків, воїнів. Він вирушив на Майдан, щоб влада більше ніколи не посміла так чинити, щоб його доньку, коли вона виросте, не били так, як цих студентів.
Про знахабнілу владу розказав і Сергій Мерчук. Закінчивши п’ятий курс, він отримав «диплом про безробіття юридичного зразка», а для того, щоб влаштуватися на роботу за спеціальністю, вимагали великі хабарі. Отже, він працював на будівництвах, а також возив дітей у Карпати. У ніч побиття студентів на Майдані він їхав з 200 дітьми з неблагополучних сімей з Сумщини у Карпати, він хотів поїхати на Майдан, але не зміг цього зробити. У Київ він приїхав у 20-их числах грудня і йому не сподобалося те, що він побачив, адже був прихильником радикальних дій. Він пам’ятає перші заворушення, коли 20 січня нарешті почалося те, на що усі чекали. Майданівці не хотіли спалювати урядовий квартал чи завдавати збитків державі, просто у них «накипіло».
«Накипіло те, що я приходжу в суд влаштовуватися на роботу, а мені кажуть «давай чотири штуки баксів», дістало те, що я не зміг би отримати юридичного стажу, тому що у мене немає досвіду через те, що я не можу влаштуватися на роботу – це замкнуте коло, яким ходиш, тому що нікому не потрібний, як і тисячі моїх однолітків», - розповів Сергій Мерчук.
Він вирішив показувати національну свідомість фізичною силою. У 15-ій сотні Самооборони формували бойовий рій з семи чоловік «Кавалери». Перший свій коктейль Молотова він кинув таким чином, що суміш вилилася на спину одному з хлопців рою на спину. Згодом він навчився кидати ці коктейлі, зривати бруківку і невдовзі увійшов до складу 35-ї сотні Самооборони «Волинська Січ». Проживаючи на 7-му поверсі Мінагрополітики у них складалося враження, що урядовці лише пиячили, вирощували орхідеї та їли мед – цих речей в усіх кабінетах було надзвичайно багато. Сотня розросталася, формуючись за етнічним принципом Великої Волині з представників Волинської, Рівненської та Тернопільської областей.
У День Героїв Крут, коли в полон потрапили до 200 майданівців, опозиційні сили домовилися з владою, що звільнять адмінбудівлі, якщо полонених відпустять. Так, приміщення Мінагрополітики свободівці вирішили звільнити, перекривши однією сотнею вхід, а іншою штурмуючи будівлю. Вони зайняли всі поверхи без бою і дійшли до 7-го поверху, де Сергій Мерчук, який тоді був бунчужним сотні, подумав, що це прийшли тітушки. 11 чоловік з сотні почали відстоювати поверх, кидаючи у них столи та поливаючи водою з гідрантів. У підсумку, все ж домовилися, що приміщення звільнять і перейдуть в Український дім.
Після цієї бійки він заліковував рани в одній з лікарень Києва, а на Майдані з’явилися перші четверо загиблих. Портрети цих Героїв зобразили на прапорі, який вивісили в Українському домі. Цей прапор 18 лютого беркутівці спалили у діжці на Майдані.
Власне 18 лютого 2014 року Сергій Мерчук згадує як страшний день з купою контактних боїв та мішаниною. Частина майданівців, заблокованих у Маріїнському парку, по рації просили допомоги, а на Український дім сунула хмара людей з вулиці Грушевського, які місили та били усіх. Тоді він зі щитом побіг на Майдан і біля барикад його сильно побили беркутівці та бійці Внутрішніх військ. Тоді йому довелося також, взявши куртку Червоного Хреста, виносити з барикад чотирьох знерухомлених закривавлених людей під прицілами рушниць. Згадує він і те, як мародери тягли з будівлі профспілок усе, що могли – у час. Коли з будівлі виносили обгорілі трупи, хтось крав проектор з великої зали.
У цей день він також обороняв внутрішній двір будинку профспілок, а на Майдані вже горіли намети. Тоді бійці сотні вирішили не відступати з Майдану.
«Ми йдемо, тримаючи один одного за плече, а поряд несуть одного хлопця з розірваним пахом, іншого – без руки, без ноги, ми вриваємося на Майдан і розділяємося. З того моменту я пам’ятаю погляд Сашка Капіноса», - розповів Сергій Мерчук. Олександр Капінос помер від гематоми головного мозку та став першим загиблим серед бійців сотні.
«Ми йдемо зі щитами, всі навкруги кричать «герої», а тут біля нас несуть людину з відірваною рукою, порваними ногами. Було страшно, але ми чітко знали, що не відступимо», - розповів Володимир Пастушок.
З слів Володимира , після 20 лютого Майдан «здурів» і туди поприходили навіть колишні учасники Антимайдану, що розбігся. У цей період сотня чергувала на варті правопорядку на Майдані, слідкувала, аби ніхто не стріляв, не наставляв на інших зброю.
Під час втечі з Українського дому, перше, що виносили була гітара, яку подарував їм Сашко Положинський – її взяли замість щита. Ця гітара пройшла Слов’янськ та досі разом з Володимиром Пастушком.
Загалом від сотні лишилося 15-16 людей, а зі сцени Майдану навіть оголошували, що вбили Володимира Пастушка – насправді до того не могли додзвонитися. Підтримка киян на той час була величезною, а до сотні приєднався Василь Мойсей. Ночували у будівлі КМДА. Але знайшлися покидьки, які забрали у сотні щити та бронежилети і повикидали їх. Зранку виснажені та змучені, впивши чаю, майданівці побачили, що барикади впали і люди біжать вперед – лишалося дуже мало людей. Сергій Мерчук піднімався до Жовтневого палацу і тоді вже були чутні автоматні черги. Піднімаючись по сходах, він побачив, що куля влучила у Василя Мойсея – куля влучила у груди, відбивши частину хрестика.
У цей день було багато загиблих та поранених, у Києві оголосили антитерористичну операцію, штурмували лікарні, об 11 вечора він забирав із Жовтневого палацу пораненого Олександра Гуча. Лишилося лише п’ять чоловік у сотні з тих, хто був на початку – окрім вбитих було 15 поранених.
«Хонку» взяли в оточення і нікого туди не пускали – планували, що майно залишиться для родин загиблих на Майдані хлопців. Наступного дня замість того, щоб охороняти «Хонку» вирішили поїхати до Луцька на похорон Василя Мойсея, а дехто з тих, хто зайшов всередину, поживився скарбами президента-втікача.
Після важкого похорону Василя Мойсея у Луцьку, де його хоронили 20 тисяч людей, Сергій Мерчук повернувся на Майдан у Київ і зрозумів, що там вже нічого робити. Важкі дні змінили його – дивлячись на своє фото за жовтень 2013 року і фото березня 2014 року, коли він вже був у «Правому секторі» Волині, він бачив двох різних людей – 23-річному молодому чоловіку давали на вигляд 28-29. Врешті-решт, Сергій Мерчук зголосився у батальйон «Азов», куди вже поїхали волиняни. На сході добровольці, попри те, що не брали участі у значних бойових операціях чи захисті населених пунктів та так і не дочекалися участі в штурмі Новоазовська, потрапляли під обстріли «Ураганів» біля Старобешевого, обстріли з ворожих БТР-ів тощо. Після підписання Мінських угод розпочалося «тупцювання на блокпостах» він вирішив не підписувати контракт і повернувся додому.
Відтак, його переконали подати документи в патрульну поліцію. З п’яти тисяч кандидатів він потрапив до 168 обраних та пройшов підготовку. Перші виїзди йому сподобалися, тому що патрульним не давали дурних завдань. Через два місяці служби його переводять у Київ, де він працює у Шевченківському районі.
«Я стою на Хрещатику, це зона моєї відповідальності, і я не розумію, що зі мною робиться. Я зараз правоохоронець, поліцейський, повернувся на Інститутську та Хрещатик, де маю дивитися за правопорядком, вже у формі. Що ти робиш, подумай? Це зрада чи ти робиш правильно? Що про тебе подумали б хлопці?» - розповів про свої відчуття у якості патрульного в столиці Сергій Мерчук.
Він наголосив, що завжди легше стояти осторонь і критикувати, але важче показати це своїм прикладом. Згодом йому повідомили, що він поїде у Рівне на посаду начальника патрульної поліції керувати підрозділом з 250 чоловік. На посаді він запровадив традицію: перед заступанням на службу всі виконують Державний Гімн України, патрульних керівник готував не лише морально, а й патріотично свідомо і вони досі виконують цю традицію. Жителі Рівного спочатку ставилися до патрульних вороже і ті не знали, чи виправдають надії, але за півтора року служби вони показали, що всіють. Попри помилки, вони роблять багато правильних і корисних речей.
Жоден патрульний поліцейський не починає службу, поки не прийде на кладовище Молодіжне, де поховані Сашко Білий, Олександр Храпаченко з Небесної Сотні та з десяток загиблих військових. Там виконують перший Гімн України, керівник намагається достукатися до свідомості підлеглих.
«Можливо, я гарячий керівник і роблю багато необдуманих кроків, але вони розуміють, що якби був пузатий полковник, який заплатив за посаду мільйон доларів, він відбивав би ці гроші. Я не соромлюся, що надалі ходжу в одязі, який купив у секонд-хенді під час свого студентства, живу на роботі, щоб зекономити гроші і в подальшому придбати житло і автомобіль. Стояти в стороні і плювати в наш бік, говорячи «у вас нічого не вийде»? Краще спробуйте прийти до нас, пройти відбір, навчитися - у нас 20 вакантних місць», - зазначив керівник Патрульної поліції Рівненщини.
Сергій Мерчук зауважив, що у кожного є зона комфорту, наприклад, у політиків та державних чиновників – для них в принципі зручно, що йде війна, система не змінюється. На його думку, зміни в країні усе ж відбуваються, але те, наскільки швидко вони відбуватимуться, залежить від кожного. У країні з великою кількістю населення, де триває війна, складно швидко щось змінити. Як і Володимир Пастушок, він відзначив, що «якщо загориться Київ, ми втратимо усе» і шкода, що на людських долях грають у брудну гру.
