В цей день я постійно пишу про загиблих, сьогодні напишу про ЖИВИХ!
Точніше про тих хто вижив, котрих до 20 лютого рахували злочинцями, а після 20 героями, але не довго, бо опісля осуд суспільства відправляв на війну - вони їхали й лишались, на щастя, живими, опісля повернення крикливий менталітет земляків закликав навести лад вже на мирній частині України - вони починали наводити власним прикладом, хто як міг - в політиці, громадському житті, поліції, бізнесі, в сімейному колі, владі, в головах тих хто кричав і відправляв, але щоб вони не робили все було не так, а як мало бути ніхто не знає, бо показувати крикливі не хотіли, вони шукають скрізь камінь спотикання, неможливість почати... зраду в кожній дії тих хто просто робить все від себе залежне!!! Зручно не помічати власного лайна, в якому вже загрузли давно, краще плюнути на спину тому, хто попереду і сказати в тебе нічого не вийде!
Вранці 20.02.14 нас не було на інститутській і жовтневому тисяч і мільйонів, нас від сили було до тисячі, а зараз складається таке враження що кожен другий в снайперів і беркутів відбирав автомати прямо 20, прямо на першій барикаді, очі інших були прикуті в надії до екранів телевізорів, в надії, що ніхто не загине, але ворог був підлий і сталось не так...потім були сльози, співчуття, але не довго, якось так все стається що людська суть побудована таким чином, що поки горе не постукає до тебе в двері то важко зрозуміти як важко тим до кого те горе вже прийшло...
Звідки та заздрість? Звідки ницість і підлість в сторону до своїх земляків, рідних, тих хто ще не давно був надією, чому так?
Чому не підставити своє надійне плече, допомогти один одному, коли так важко, стати разом і працювати, не важливо в якій сфері, власним прикладом. Прикро що кожен від "активіста" до політика, зараз після трагічних подій може маніпулювати ідеями і гаслами за які гинули прості щирі хлопці, але і тим що вціліли вірити не хочуть, тому що принижуючи тих, хто старається, стверджуються самі. А так легше. Я не ідеал на своєму шляху від студента революціонера до поліцейського я робив дуже, ну дуже багато помилок і зараз роблю, але я їх обдумую після того і стараюсь більше не повторювати, а робити дурниці мені забороняють очі загиблих побратимів, дають силу жити і робити спокійно свою роботу, незалежно звідки вони на мене дивляться, книг, екранів моніторів, бронзи, граніту чи просто з пам'яті, ті очі які були наповнені надії на краще!
Сергій Мерчук, начальник управління Патрульної поліції Рівного, учасник АТО, текст зі сторінки на Facebook.
