Чорні археологи, чорні копачі, крадії, мародери – так у народі називають людей, які вишукують історичні артефакти під землею.
Робиться це неофіційно, без жодних дозволів. І дедалі частіше до цього вдається молодь. Через брак роботи і зарплати таких людей стає все більше. Тож територія поблизу сміттєзвалища на Володимиреччині нагадує справжнісінький клондайк, пише polissya.net. Селищна рада спільно з КП «Аква» доклали зусиль, аби прибрати там сміття. Стало й справді чистіше. Нині ж поліетиленові пакети, підґузники, пластик знову рясніють над дорогою. Схоже, що ні до сміття, ні до копачів металу нікому справи нема.
«Там було на нас наплювати, тут – те саме…»
АНДРІЙ (так його назвемо) не любить, коли його вважають «чорним археологом». Йому більше до вподоби «копач» або «шукач». Він стверджує, що залюбки легалізувався б і платив би якийсь податок, аби лише «вийти з тіні» і займатися цією справою на законних підставах. «Думаю, таких, як я, в районі не менше сотні», – каже. Коли ж рахувати і тих, що, спробувавши себе в «чорній» археології, швидко розчарувалися, то рахунок може зрости й до тисячі. «Копають» люди найрізноманітніших професій і з різним соціальним статусом: від безробітних – до представників малого бізнесу.
Під час мого візиту на територію, де копають метал, кожен робив свою роботу. Хтось копав, збирав, сортував, а хтось розказував про наболіле.
«Я не йшов би сюди, якби життя не змусило», – починає бесіду Сергій. Більше десяти років прожив у Рівному, мав роботу, сім’ю. Дружина звикла до розкоші, їздила відпочивати за кордон. А потім в один момент я став не потрібен. Пішла від нас із сином, а я переїхав у селище. Зараз вона з іншим живе за кордоном. «Маю, – каже, – дві вищі освіти: вчитель початкових класів і вчитель іноземної мови. Але не склалося з роботою у райцентрі…»
«Батьки не проти, що ми самі на себе заробляємо…»
Через перекопані брили та сміття йду далі. З ями виглядають молоді хлопці. «Агов! Є щось?» – «Є-є-є…» – «А що?» – «Все на купу: кришки, бляшанки…» – «І куди здаєте?» – «До нас сюди з Вараша приїжджають. Та й у Володимирці приймають». – «А чого тоді здаєте у Вараш?» – «Там дорожче – 6,50 за кг, а в нас – 5 грн». – «Щось цінне попадалось?» – «Ні». «А який ви клас?» – «Девятий». – «І батьки не проти такої рогботи?» – «Не проти. Ми ж самі на себе заробляємо». – «А яка подальша доля цього металу не цікавились?» – «Десь на Рівне везуть…»
Іду далі. Мене перепиняє атовець і трохи агресивно дає зрозуміти, що писати про їхню роботу не варто. Відтак додає, що іншого заробітку у нього немає. "На сході пробув півтора року. Повернувшись додому, став на облік у центр зайнятості. Але через якийсь час там порадили: «Шукай роботу». «А яка, –каже, – у нас робота, самі знаєте. Так і кажу: «Де я її знайду?» А вони ще й дорікнули: «А що, хіба в районі роботу важко знайти?» "Я на сході нікому не треба був, а тут тим більше. Наша держава зробила все для того, щоб ми почувалися вбого. Щоб заробити на шматок хліба, йдемо колупати землю із сміттям…"
Збоку на ледве прогрітій весняним сонечком землі – ще один чоловік. Задля якоїсь копійчини працює тут ще з зими. Каже, не раз траплялися старі монети й ордени. Має у своїй колекції монети 1890 року. Копає ж із тієї самої причини: треба годувати сім’ю, а роботу знайти складно.
Кажуть, приїздив селищний голова. Однак копач зізнається: займатимуться «чорною» археологією доти, поки не зайдуть кращу роботу. «Дайте мені роботу – й сліду мого тут не буде. А прогнати нас… Це можна. Та тільки чи варто? Я заробляю тут стільки, що ледве вистачає на прожиття, і мене – прогнати?..»
«Так наша держава дбає про людей», – каже один із копачів. Сама ж влада не знає, як боротися з чорними археологами, хоча розуміє, що більшість таким чином годує свою сім’ю.
– Я виїжджав туди, бесідував з хлопцями. Вони кажуть, нічого страшного, селищна рада позагортає. Але селищна рада не має жодного відношення до тієї території – вона за межами селища. Але проблема є і її треба вирішувати, – говорить селищний голова Олександр Осмолович.
Свій наголос ставить у цій проблемі й еколог Анатолій Скібчик: якщо шукати метал там, де колись був скотомогильник, то металу можна не знайти, а чуму чи якесь інше захворювання – запроста.
Довго шукали, кому належить покопана територія. З'ясували – Рафалівському держлісгоспу. Однак на цю територію ще не готова документація. А тим часом покопані під самим селищем – землі дедалі більше нагадують руїну. І якщо більшість із полішуків уже звиклися (майже в кожному куточку району видобувають бурштин!), то для приїжджих це справжня дикість.
