Днями у Рівному презентували виставку художниці Інни Харчук. Відкриття відбулось у арт-платформі Антік. Журналісти сайту «ВСЕ» дізнавались у Інни, яким був творчий шлях дівчини і взагалі, як воно – бути художником. А також що таке «бордюрні» виставки, малювання емоціями і де знаходиться та тонка грань, коли людина може назвати себе художником. Отож, Let`s stаrt!
Привіт, Інно. Отож, вам 24. Скільки років вже займаєтесь творчістю? Коли вперше відчули свій творчий порив?
– Можу назвати точний період, коли я на 100% визначилась, що це – моє. Що саме цього хотіла ціле життя і ні на що це не проміняю. Це був шостий клас.
Шостий клас! І як почали розвивати свої творчі здібності?
– Це була художка. Сама стандартна наша рівненська художка. Перший рік – це була просто підготовка, ще ніякої системи викладання. Просто, наче «проба пера», перші дитячі роботи – ось, малювала, як і усі діти у цьому віці. Тобто, освоювали певні стандарти і показували, хто що може, вміє.. А вже пізніше мені попався дуже класний викладач – я йому досі дуже вдячна. Якби не він – я би й не побачила, як це круто – бути художником.
Звісно, перші викладачі завжди задають рух і напрямок, від них багато що залежить. Який стиль ви обрали для своїх робіт? Адже в художніх школах зазвичай навчають всіх жанрів, з-поміж яких митець обирає улюблений. Напрацьовує власний стиль, так би мовити.
– Так, у нас була загальнообов’язкова програма. Туди входили: живопис, рисунок, композиція, скульптура, історія мистецтва. В мене був класний викладач, насправді. Це Аксютов Андрій. Дуже крутий художник, сучасний, який зараз не викладає. В принципі він викладав тільки три роки, але навіть зараз, дивлячись на його картини, я все одно щось беру для себе. Саме він дав такий початок, базу для мене. Завдяки йому я зрозуміла всю суть митця.
Ви підтримуєте зв’язок після завершення навчання?
– Так, ми стабільно спілкуємось. Навіть був момент, коли я вступила в академію, вже значно пізніше. І ось мені телефонують з невідомого номеру, я піднімаю слухавку і знайомий голос у мене питає: «186 балів це добре чи погано?». Тобто, людина була у Львові, в списках мене знайшла, він знайшов мій номер, щоб зв’язатись і поцікавився успіхами.
О’кей. Розкажіть детальніше, як і куди потрапили після художки?
–Після художки я навчалась у Дубні. В коледжі культури та мистецтв 4 роки, а потім вже у Львівській академії мистецтв.
В кожного художника є перша така історія, коли він взяв до рук пензля, олівця чи шматок графіту, до прикладу, і почав «творити». Розкажіть про свої перші кроки у мистецтві.
– Є така історія, мабуть.. у мене є дві старші сестри. І в нас завжди була така компанія з чотирьох дівчат. Починали ми з розмальовок – через скло та через лампу переводили їх на листки. І купляли одну розмальовку – і через кальку, через скло, різними методами починали їх перемальовувати, щоб тої розмальовки вистачило всім чотирьом. І у мене завжди був стимул – я дивилась на своїх старших сестер, котрі малювали дуже класно. Звісно, вони були старшими і їм малюнки вдавались краще. А коли я була мала – мені завжди хотілось їх у цьому перевершити. Вже пізніше іноді вони додавали певних штрихів до моїх робіт і жартували, що вони є співавторами картин.
Тобто, вони вже знали, що мають справу з художником?
– Та ні. Насправді, якщо би навіть зараз у них спитати, чи думали вони, що я стану митцем – вони б сказали що ні. Насправді, особливо крутих результатів під час навчання я не давала. Оцінки були 9-10.. це не були найвищі результати, але це було стабільно добре. Загалом, була «хорошисткою». Десь-колись я видавала уже потужні роботи, інколи, якщо жанр не дуже подобався – то взагалі нічого не видавала.. по-різному, загалом.
Цікавий момент, до речі. Твої батьки ніколи не цікавились мистецтвом, але віддали тебе у художку.
– Ну, в мене взагалі така штука була, що я випустилась з 4 класу і перша вчителька давала батькам настанови – віддавати дитину треба туди, до чого вона схильна. І моїм батькам вона сказала, щоб віддали мене чи в художню школу, чи на ліпку, щось таке. В мене була така штука, що я неначе «в хмарах постійно літала». Оце стандартно було – я завжди була на своїй хвилі.
Так, є таке. Це з серії: як розпізнати юного художника? Візьміть його зошит – якщо всі поля розписані у малюнках – перед вами точно митець.
– Частково щось таке було. Ну не поля, але на передостанніх сторінках завжди були якісь ескізи. Для цього завжди носила з собою скетч – була дещо зациклена на такому. Так подобалась атмосфера того, як виглядає художник за рахунок викладачів і друзів. Ти дивишся на них – як вони ходять, постійно малюють – всі такі класні. І в першу чергу мене «зачепив» саме образ художника і наскільки вони круто живуть. І як була мала – дуже хотіла перейняти той образ. Відтоді завжди альбомчики з собою носила.
А з чого, власне, почали малювати? Це були портрети, пейзажі, архітектура?
– Якщо говорити конкретно про базу – то художка дає все, всі етапи. Коли я вчилась у Дубні – то там вже вчили саме продавати роботи. Ну, тобто, малювати щось таке, що можуть купити люди за невеликі чи великі гроші. Але те, що вони тоді нам давали – зараз це абсолютно не актуально для продажу мистецтва. Це стандарти: квіти у вазі, пейзажі «красіві».. От, до речі, цікаве слово у мистецтві: «Красіво!». От ти показуєш людині роботи, розглядаєте разом виставку. А вона тобі на це одним словом: «Красіво!». «Красіва картіна!». Відразу видно, що людина у мистецтві не орієнтується.
Чи є у вас якась така картина чи робота, яку б ви не продали за жодні гроші? Можливо, якась особлива чи дуже дорога особисто?
– Мабуть, була така робота. Перша, яку я взяла у рамку (*а для художника взяти в рамку картину – багато що означає). І її хотіли купити на «бордюрній» виставці.
«Бордюрній виставці»?
– Так. Це, наприклад, коли у нас в коледжі планували виставку – ми виносили картини і ставили під бордюр. І люди, які там ходять – цікавились, скільки коштують. Тоді одним приглянулась моя картина – я озвучила ціну в 600 гривень. На той час це були шалені гроші. Стипендія була 500. І її вже хотіли купити і я «дала задню», чомусь. Все ж таки, це була перша робота, яку я взяла в рамку і вона мала для мене цінність.
А що взагалі для художника означає взяти картину в рамку? Це наче щось особливе?
– Тоді нас заставляли. Зараз я взагалі не сприймаю рами для картин. Звичайно, зараз все підбирається залежно від інтер’єру, де ти розміщуєш картину. В мене зараз жодної роботи немає в рамці, навіть на виставках.
Як взагалі почали виставляти картини конкретно вже на авторських виставках?
– Минуло трохи часу, я повернулась з Академії і почала напрацьовувати власну стилістику творів. Потім на мене вийшли керівники проектів арт-простору Антік і ми почали думати над тим, аби розпочинати виставляти роботи вже на авторських виставках. До цього це були просто аматорські такі «виставляння» робіт чи малюнки на закордонні сайти. Тобто, суто під продаж: ставиш роботу, називаєш ціну і хтось купує. Чи в Інстаграмі, де зараз добре продаються роботи. Потім десь цієї весни мені запропонували розмістити і показати роботи вже тут, в арт-просторі. Після чого літом з’явились ще ідеї про дитячі виставки, які ми також тут розміщували. І так воно пішло.
Це роботи ваших учнів, правильно? Знаю, ви маєте власну студію у Рівному.
– Так, маю художню студію «ArtRoom» на Чорновола. Відкрила її, коли повернулась зі Львова. Вона функціонує вже третій рік. Ось тут представлені картини моїх учнів, саме дитячої. Їхній дебют. А взагалі учні є від чотирьох рочків і від дорослих.
Який показника для художника, що він крутий?
– Картину хочуть купити, і то за великі гроші. Це найвищий показник.
Скільки часу в середньому йде на виконання роботи і чи важко продати роботу в наш час?
– На картини витрачаю дуже мало часу. І якось так було, що просто розмістила в «сторіс» картинку і мені відразу написали, що хочуть взяти. Я тоді зрозуміла: я її зробила, помалювала-покайфувала, вона мені подобається і роботу хочуть купити. Це для мене показник, що я на правильному шляху. Коли люди цікавляться тим, що подобається мені.
Скільки картин ви намалювали за весь час? Кого ви малювали? Це знайомі вам люди чи просто з голови?
– Спочатку образ з’являється в голові. Але так чомусь буває, що скільки не малюй людей – це завжди буде неначе одна і та сама людина, з тими ж рисами. Це в кожного художника індивідуально, але переважно обличчя схожі. Можливо, ми малюємо свій ідеал. Або просто малюємо ті риси обличчя, які ми вміємо малювати найгарніше. Звичайно, спочатку з’являється образ в голові.. ні, це навіть не образ, а емоція, яку я хочу передати. Тоді я просто дивлюсь в Інтернеті фотографії людей і шукаю саме той образ, котрий найбільше підходить під мою емоцію на цей момент. І тоді вже починаю «передирати мордочку» тієї людини. На наступному етапі я відкидаю фото, допрацьовую сама. І тоді в кінцевому результаті вдається зберегти та зобразити емоцію, настрій, але та людина вже навіть не схожа на ту, котра є на фото. І тоді виходить так, що на картинах зображені люди, котрих взагалі не існує. І мені навіть легше їх так сприймати, адже вони, по-суті, вже не несуть для мене якогось емоційного навантаження. Немає прямої асоціації, як з тими людьми, котрих я знаю. Наприклад, в мене є одна картина – колись я намалювала дівчинку. Просто, як свою творчу роботу. Вона була гарна, але зараз мені неприємно на цю картину дивитись, бо є пряма асоціація з людиною. Вона викликає емоції.
Як художник скільки часу працюєте? Де та грань, коли переходиш від любителя до художника?
– Мабуть тоді, коли поступила в академію. Так, тоді я ще не видавала аж таких робіт, які я хотіла би бачити. Але це вже був рівень, показник. Ми дуже багато «пахали» і в коледжі в Дубно. Залишались на ніч, працювали зранку до ночі, але це було круто. В нас була компанія, ми всі один одного підтримували. І це був найкращий період в житті – саме коледж. Але конкретно розуміння того, що потрібно робити – воно прийшло вже в академії у Львові.
Улюблена робота?
– Немає. Кожна нова якось стає улюбленою. Кожна остання робота має бути найкращою, вона повинна показувати розвиток, ріст. Тобто, якщо дивишся на попередню роботу і розумієш, що вона краща – то який взагалі у цьому сенс? Завжди повинен бути розвиток. Щоразу перевершувати сама себе.
Чи доводилось знищувати свої роботи?
– Звичайно, дуже часто! Я малюю акрилом і він дуже гарно перекриває попередні роботи. Тобто, ви можете зараз піти на виставку і подивитись на якусь роботу – і тільки маленька кількість людей знає, що під тою роботою знизу ще чотири. Є можливість на старому намалювати нове.
Який графік у художника?
– Цілодобовий. Якщо у мене робота застоюється більш, ніж на три дні – я припиняю її малювати і берусь за іншу. Іноді так само просто перекриваю її. Тобто, почала роботу – 2-3 дні і я маю її закінчити. Бо якщо робота застоюється – вона вже не може передати тих емоцій, які були спочатку. Я не навчилась зберігати емоції малюючи картину довгий час. А емоція в роботі – це саме те, що повинне давати мистецтво.
От поясніть простим людям, що таке «малювати емоціями»?
– В першу чергу, хай це буде егоїстично, коли я малюю – я думаю про себе. Тобто, малюю картину так, щоб вона сподобалась особисто мені. Чи викликає вона в мене ту емоцію, яку я хотіла бачити, чи передала вона той настрій. Виразом обличчя людей, колористикою чи композицією. Це ж логічно: якщо робота сподобається мені – отже,знайдуть і ті люди, котрим вона також сподобається.
Скільки років ви виставляєтесь в галереї?
– Перші виставки були в академії, то були спільні виставки. То були ті самі «бордюрки». Були і провальні виставки у студентські часи. По-різному бувало.
Провальні виставки? Це, тобто, коли картини не сподобались відвідувачам чи їх просто не купляли?
– Ні, річ навіть не в тому.. то були студентські часи. І іноді в пориві ми робили власні виставки без дозволу викладачів. Я, звісно, хорошої критики в свою адресу не можна було почути.
Тобто, викладачі були проти таких виставок?
– Не те, щоб проти.. Але зараз я їх розумію. Ось уявіть, що мої учні зараз на 2-3 курсі у коледжі вирішили самі зробити виставку живопису в якійсь галереї і виставили б погані роботи – це був би мені удар нижче поясу. Бо я б думала – це ж я в них викладаю, а роботи виставили так собі, не дуже. Розумієте? Це авторитет.
Але ж у них так само є питання індивідуальності. Чи правило: «Я художник, я так бачу» – не діє?
– Ну, є ще поняття технічності, загальної концепції, яку не всі розуміють. Коли я говорю про фатальні виставки, які були у нас – там був хаос трішки. Це не було доопрацьовано. Це було не те, що могло нас представити, як толкових художників. Тоді ми ще не могли показати результат гідний. Тому зараз вже починаю розуміти своїх викладачів. От коли будеш малювати гарно – тоді, будь ласка, вимахуйся. А поки ти ніхто – то про які виставки може йти мова? Давайте будемо слідувати мінімальних канонів і естетики.
З технологічним прогресом книги переходять в електронний формат, музика і картини творяться у програмах. Скільки часу житиме живопис?
– Загальне мистецтво вічне в будь-яких його проявах. Живопис буде цінуватись у всі часи. Ніколи ручна робота не буде не порівняється з машиною. Той самий друкований постер хтось зробив. Його малювали, відсканували , посиділи над ним. Це також є ручна робота. Людина, якщо щось робить з любов’ю – це також можна назвати мистецтвом. А машина нічого не робить, тільки штампує.
Коли можна найближчі виставки подивитись?
– Все плануємо під новий рік. У грудні в 15 числах відкривали виставку, ще плануємо у січні-лютому. Буде в Рівному та Дубно.
Виставка-продаж триватиме до 31 грудня. Картину, що сподобалась, можна придбати прямо в галереї.
Читайте також: Арт-платформа «Антік» презентувала виставку волинського художника Артема Лук'янчука (ФОТО)
Більше робіт художниці Інни Харчук можна знайти за наступними посиланнями:
Фейсбук
Інстаграм
Більше анонсів по виставках в арт-платформі Антік можна знайти за наступними посиланнями:
Фейсбук
Інстаграм
Слідкуйте за анонсами.
