Рівненський ветеран-кіборг, що змінює Рівненщину й Україну [+ВІДЕО]

За Федора переживали усією Рівненщиною. Як і за всіх наших вояків. Усім миром збирали кошти для лікування Федора, який зазнав важкого поранення у бою в донецькому аеропорту...

Пропонуємо інтерв'ю з ветераном війни на сході України, начальником Управління інфраструктури та промисловості ОДА Рівненської області Федором Мисюрою, яке розмістило видання Цензор.нет. Федір розповідає про бої у ДАПі, про роботу в адміністрації, про камеру в кабінеті, котру він сам собі поставив, про зміни у державі.

Лікарі давали йому лише 2% на виживання. Це 1 з 50. Але Федя виявився цим одним і видряпався навіть після восьмихвилинної зупинки серця.

Без частини органів, будучи інвалідом війни, він повернувся на державну службу, щоб на своєму рівні змінювати світ навколо. Він дуже сором’язливий, і слова з нього пдовелось просто витрушувати. Але я сподіваюсь, що у мене вийшло.

Це друге інтерв’ю, присвячене поверненню хлопців. Я сподіваюся, що воно допоможе вам усвідомити, що навіть 2% - це великий шанс. Якщо тобі є заради чого жити.

- Як ти потрапив на війну?
- Ще до отримання повістки я готував дружину, що хочу піти в АТО, що формується батальйон Нацгвардії, і я хочу туди попасти. Через це виникали сварки. Я змушений був схитрити, пішов у військкомат і взяв повістку, щоб дружина думала, що мене мобілізували.

- Коли ти дізнався, що проїдеш у донецький аеропорт?
- Вже після злагодження, десь за 2,5 місяці, виїхала перша група в АТО, і мій знайомий подзвонив і повідомив, що вони в Костянтинівці, і напрямок – донецький плацдарм. Тоді ми ще не знали, як будуть розгортатись події: буде це аеропорт чи буде наступ на Донецьк.

- Опиши момент, коли ти зрозумів, що ви їдете в аеропорт.
- Хлопці роз’їхались по завданнях, нас в Костянтинівці залишилось троє чоловік, подзвонив командир роти: "Бетмен, в аеропорт їдеш?" - "Звісно".

- Твої емоції, коли ти їхав в аеропорт?
- Ми знали куди їдемо і що там відбувається. Поки їхали було темно, нічого не видно, все трясе… На місці я побачив цей аеропорт – зрозумів, що не буває людей, які нічого не бояться… Повна темрява навколо, незрозумілі речі з металу, які стирчать, відлуння від пострілів, якими нас прикривали… Я сперся на стінку і присів... Страх був одразу. Я не знав, що робити, але зібрався з думками, заспокоївся; хлопці, що там були, провели нас у штаб, пройшов розподіл, і цей короткий момент страху було подолано – це було важко і дуже важливо зробити. На жаль, були й ті, у кого не вийшло.

- Розкажи про свій перший бій.
- До аеропорту були артобстріли та перестрілки наосліп, а вже в аеропорту я бачив ворога через тепловізор, коли він намагався зайти з даху або через дірку у стіні, з підвалу терміналу. Було настільки близько, що ми чули один одного.

- Розкажи про поранення.
- Десь о шостій годині ранку 15 січня почались масові штурми; я на той час якраз лише пішов на свій двогодинний відпочинок, лише встиг перекурити, прилягти, провалитись у сон і тут команда: “Усім зайняти пости!”

Довелось відстрілюватись, патрони ми намагались берегти, бо було невідомо, що буде далі і чи зможуть їх привезти іще. Яскраво пам’ятаю момент, коли мене попросили перезарядити три магазини РПКСМ, я зробив, піднявся – і по нас почав працювати крупнокаліберний кулемет. Я впав де стояв, прямо у якусь калюжу чи багнюку, відлежався, і як тільки піднявся – отримав поранення.

Притягли мене в штаб, Ігор Псих (медик) одразу сказав на стіл мене класти. Він тампонував отвір бинтом, витер кров зі спини, накрив рану спеціальною плівкою (так роблять при пораненнях в легеню) і вколов буторфонол.

У мене влучила куля калібру 5,45 – це невеличка дірочка, та я втратив багато крові. Була поранена не лише легеня, а й селезінкова вена, печінка та шлунок, окрім зовнішньої кровотечі була ще й внутрішня. Коли в лікарні, в Дніпрі, мене розрізали – кров їм довелось просто вичерпувати. Я втратив більше крові, ніж є у тілі. Її заливали, а вона витікала всередину і назовні. Я почав відчувати холод і розуміти, що це кінець, передав хлопцям прощання до родини; пройшла евакуація, і мене почали забирати. Я був постійно у стані напівсвідомості, то прокидався, то засинав, то я в Водяному, то вже у Дніпрі... А коли прокинувся після операції – почав рватися в аеропорт, до хлопців...

- Що відчуваєш, коли тебе поранили? Це боляче? Страшно?
- Я би сказав, що саме поранення – то не боляче, можливо, больовий шок – я все це не дуже пам’ятаю. От коли мене вже тампонували – то було боляче. Страх був лише за родину – дружину, донечку і чомусь за тата. Переживав, щоб хлопці передали, що я не злякався (усміхається).

- Скільки було операцій?
- Було три. На першій (15 січня) не стояло питання знайти кулю та витягти осколки. Метою було врятувати життя. Наступного дня в мене відкрилась внутрішня кровотеча, мене знову поклали на операцію. І от під час другої операції, через велику втрату крові, зупиняється серце... 8 хвилин. Ніякого світла в кінці тунелю, життя, що проноситься за хвилину перед очима – нічого такого не було. 11 лютого у Вінниці була третя операція – вже дістали кулю біля аорти.

- Коли дружина дізналась, що ти поранений?
- Вже коли я був у лікарні в Дніпрі. Я довго не брав слухавку і лише коли медсестра побачила, що дзвонить мама, відповіла: “Приїжджайте. Готуйте машину”. Вони давали лише 2%, що я виживу.

- Що було потім?
- Я повернувся у військову частину, хотів ще дослужити в штабі чи в роті – міг би працювати з документами, але мені було відмовлено, і я просто повернувся на попередню роботу.

До мобілізації Федір Мисюра 9 років був головним спеціалістом у міському управлінні транспорту і зв’язку. Зараз він начальник управління інфраструктури та промисловості ОДА Рівненської області.

- Скільки ти вже працюєш в обласній адміністрацій, яку мету ставив перед собою, коли йшов сюди?
- З 5 серпня 2015 року. Перш за все хотілось зняти клеймо корумпованості з управління.

- Що змінилось із твоїм приходом?
- Перестали говорити, що можна купити "маршрути" (тендери на них). Зникла вже ця мітка "корупціонер". Хоча, як показав час – це влаштовувало перевізників. Так їм було зручніше. Навіть зараз деякі приходять і пропонують домовиться за "подяку". Усі ці спроби я присікаю одразу. Єдиний шлях виграти тендер зараз – це надати найкращі умови перевезення – покращити, оновити таксопарк, обслуговування тощо.

- Усе так гладко?
- Не зовсім. Є перевізники, які поїздивши трохи, бачать, що їм не вигідно і хочуть знятися з маршруту. Також є проблема відмови у перевезенні пільговиків. Боремось із цим – одного-двох звільнили, пішли чутки – інші вже бояться, зайвий раз промовчать

- Щось іще вам вдалось зробити?
- Також ми відновили роботу нашого регіонального аеропорту. Тепер з Рівного є міжнародні чартерні перельоти до Єгипту, Туреччини – це велике досягнення, бо за той час, поки люди доїжджали до Києва, зараз вони долітають вже на курорт.

- Ти складав електронну декларацію, і що в ній?
- Так, звісно. Моя декларація – це дохід мій і дружини, це понад 600 000 грн – це грошове забезпечення в частині, зарплата як мобілізованого на попередній роботі, страховка після поранення (24970 грн), одноразова допомога держави після поранення – близько 244 000 грн, благодійна допомога, яку люди надіслали дружині на картку, коли я був поранений – десь 150 000 грн, допомога міської, районної та обласної рад.

- Куди ти витратив ці гроші?
- Купив авто. Зробив невеликий ремонт квартири, яку мені надала держава як інваліду війни. Купив меблі. Почав будувати власний дім. Це за гроші від держави. Те, що давали люди, коли я лікувався, і пішло на лікування. Десь 1/3 мені не знадобилось, і я перекинув ці гроші іншим пораненим.

- А для чого в твоєму кабінеті камера?
- Я сам її поставив. В першу чергу для самозахисту, щоб мене не підставили. Аби ніхто не мав змоги зробити з мене корупціонера. Підкинути щось аби звинуватити потім у хабарництві.

- Чи змінилась Україна для тебе до та після того, як ти пішов на війну?
- Змінилась вона лише на словах… Змінилась лише для тих людей, що відчули війну на собі. Для решти не змінилось нічого, люди живуть, як і жили, кожен думає про себе і свою вигоду.

- Що в Україні треба міняти?
- А майже все! Навіть не знаю з чого почати… Мені здається, що поки за свої вчинки люди не почнуть відповідати головою (якщо треба, то і в буквальному розумінні) – нічого не зміниться.

- А хобі після війни у тебе змінились?
- Є у мене одна слабкість - це стрибки з парашутом. Я перед мобілізацією дійшов до рівня, коли вже можна було стрибати в спеціальному костюмі, який збільшує і довжину польоту, і час вільного падіння. В мене на рахунку десь 220 стрибків. Десяток із них уже після війни. Це важко, боляче, але без цього я не можу. Літаю, як птеродактиль, незважаючи на біль. У мирному українському небі. Хочу відчувати, що ніяке поранення не може забрати у мене право на повноцінне життя.

Джерело Цензор.нет