Мало хто знає, що швейцарські жінки отримали виборче право лише у 1971 році. Доволі пізно його надали і жінкам іншої високорозвинутої європейської демократії – Франції (з 1944 року).
А от жінки Західної України змогли сповна скористатися правом голосу та можливість бути обраною до парламенту вже у 1920-х роках. Законодавство Другої Речі Посполитої (держави, до складу якої тоді входили території Західної України) зрівняло жінок та чоловіків у виборчих правах.
Така ініціатива у відновленій Польській державі відповідала загальноєвропейському демократичному тренду міжвоєнного періоду. Саме тоді жінки Німеччини, Іспанії, Нідерландів, Великобританії тощо отримали виборчі права.
Однак, як і сьогодні, ця законодавча рівність ще не означала справжньої рівності чоловіків та жінок у практиці політичного життя. Жінкам доводилося виборювати своє право бути обраними до парламентів, часто долаючи негативні стереотипи тодішнього маскулінного середовища та відкриту протидію їхнім емансипативним прагненням.
Про історію боротьби жінок за свої права та їхні ініціативи в напрямку соціальної емансипації розповідає книга історикині з Рівненщини Ірини Левчук: «Промоутерки змін: діяльність жіночих організацій у Польщі міжвоєнного періоду».
Презентацію цієї книги Центр «Мнемоніка» організував 13-го березня у приміщенні Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки.
Головними героїнями книги Ірини Левчук є:
перша з-поміж єврейок Польщі, яку обрали до сейму Роза Мельцерова;
депутатка та відома громадсько-політична діячка Зоф’я Морачевська;
громадська діячка та «перша леді» у Польщі Михайлина Мосціцька;
одна з найвідоміших українських борчинь за гендерну рівність Мілена Рудницька;
Ці харизматичні лідерки мобілізували жіноцтво Західної України на активну громадсько-політичну діяльність та боротьбу за практичне втілення ідеї гендерної рівності.
Їм доводилося долати відвертий опір майже виключно чоловічого громадського і політичного середовищ. Зокрема, за словами Ірини Левчук, емансипативним прагненням польського жіноцтва протидіяли лідери популярної праворадикальної Народно-демократичної партії Польщі.
Далеко не всі представники найпопулярнішої в українському середовищі партії Українське національно-демократичне об’єднання поділяли ідею гендерної рівності. Єврейки ж зіткнулися із непереборною силою традиційних норм, які, попри законодавчо визначене право голосу, забороняли їм голосувати та висувати свої кандидатури під час виборів.
І навіть ті з жінок, які вибороли своє право на активну громадсько-політичну позицію, не змогли подолати влади національних рамок і об’єднатися задля спільної роботи. Єврейки, польки та українки залишалися в лоні «своїх» національних політик і, подекуди, переймали далеко не кращі зразки націоналістичних риторик.
Це, зокрема, призвело до поширення антисемітизму серед громадсько активних польок і прихильності до ідеології радикального націоналізму деяких українок.
Тому соціальна емансипація тодішнього жіноцтва позначилася рамками чоловічих дискурсів та політичних практик. Трагедією українок, польок та єврейок того часу стало те, що вони не змогли подолати етнічні різниці і їх конфліктні поля. Але, можливо, у той час по іншому і не могло бути – припускає Ірина Левчук.
Авторка закликала присутнє на презентації жіноцтво активніше долучатися до громадсько-політичної роботи. Адже, за її словами, сучасні умови дозволяють нам робити набагато більше у напрямку втілення гендерної рівності. Жінки ж міжвоєнного періоду працювали у набагато скрутніших умовах із надзвичайно сильною протидією чоловічого середовища.
Поява цієї книги є знаковою принаймні тому, що до сьогодні у більшості підручників з історії України ми вивчаємо переважно чоловіче минуле. Історія понад половини представниць нашого народу залишається величезною білою плямою.
Довідково: книгу видано у межах реалізації проекту «Палімпсести пам’яті» за підтримки Rosa-Luxemburg-Stiftung в Україні.
