От поясніть мені чому про нас, лікарів, та й не тільки лікарів, судять тільки з офіційних даних. Що ти зробив, як лікував і так далі – суха статистика. А за нею є люди. Ми, лікарі, теж люди, які так само живуть, мають родини, переживання і сподівання. Все це якось зазвичай залишається за кадром. Така собі біла пляма. Коли за білим халатом не видно особистість. У професійній діяльності так і має бути. Але не все ж зводиться до роботи.
Я дуже люблю обмінюватися думками, переживаннями та сподівання. Коли два роки тому відкрив для себе Фейсбук, то ніколи не думав, що це може стати не тільки чудовим щоденником, а й можливістю для обміну думками. Це як віддушина, де можна поділитися не тільки тим, що накопичилось в душі, а й дізнатися про переживання інших. Без серйозних тем – те що на думці і в душі.
Чесно, спочатку не сподівався, що більшості сподобаються мої думки і буде скільки відгуків. Адже це думки про буденність, прості і приземлені. Тому двічі приємно, що ми знаходимо з вами порозуміння.
Це допомагає не тільки відпочити душею, а відволіктися від буденних клопотів. Буває з’явиться якась думка, ходиш осмислюєш, іноді навіть записуєш у невеличких чорновиках «захалявних книжечках», і вже тільки потім переносиш це в електронну форму на Фейсбук. А потім ще й переживаєш як відреагує спільнота.
Знаю, можливо для когось це виглядає дивним і він не звик мене бачити в такій іпостасі. Але такий я є. Відкритий й щирий. Був, є і буду. Тому до зустрічі у наступних дописах «захалявної книжечки».
Роман Шустик, головний лікар Рівненського обласного клінічного лікувально-діагностичного центру ім. Віктор Поліщука, текст зі сторінки на Facebook.
