Два роки 82-річний інвалід усіма своїми силами старався вискочити із замкненого кола. І навряд чи це б йому вдалося, якби не допомога двох небайдужих людей – депутата й адвоката
Скажіть, скільки людині треба для повного щастя? Грошей, речей, квартир, автомобілів? Що, насмішив? Сам Олександр Македонський наказав, вмираючи, аби, коли його ховатимуть, прорубали в труні дві дірки і висунули його руки зовні. Щоб усі побачили: навіть великий цар іде з цього світу з порожніми руками. І що? Він хоч когось переконав? Отож бо й воно: нікого.
Турбота в обмін на спадок
Історія, яку ми хочемо розповісти, про дідуся й квартиру. Федір Архипович – старий самотній чоловік. Йому 82 роки, у нього, як то кажуть, сто одна болячка, ще й онкологія, прооперована, у стадії ремісії. Та, дякувати Богові, дід ходить, він при чудовій пам’яті й радіє сонечку. Як усі старенькі, полюбляє поїсти щодня чогось смачненького. А доглядати за собою та за оселею йому вже не під силу. Проте це тепер мала біда, бо ще майже двадцять років тому йому призначили соцробітницю з міського терцентру. Приходить двічі на тиждень, поприбирає в хаті, наготує їсти, купить і принесе все, що йому потрібно. Була одна соцробітниця, потім – друга. За ним доглядає вже четверта, та мова в нас піде про другу.
З Людмилою Дмитрівною ми познайомилися в суді. Пенсіонерка, теж уже літня жінка, проходила у справі як відповідач за позовом від Федора Архиповича про визнання недійсним спадкового договору, який був укладений між ними. Дідусь, аби отримувати для себе більш ретельний догляд, увагу й допомогу, ніж передбачають обов’язки соціального робітника, погодився на умовляння (чи сам їй і запропонував, якщо за версією Людмили Дмитрівни), що вона все це для нього робитиме в обмін на квартиру, яку залишить жінці в спадок. А потім – прочитав той договір, уже підписаний ним у нотаріуса, і передумав. Бо, каже, домовлялись про одне, а в договорі він побачив зовсім інше. Як так могло трапитися?
Спочатку виснажили, потім – підписав
– Ми почали в нотаріуса о дев’ятій тридцять ранку, та до обіду договору не зробили, – розповідав судді міського суду Федір Архипович. Казав дідусь це під присягою, адже погодився давати покази як свідок. – Людмила Дмитрівна, не зважаючи на те, що ми мали бути там тільки удвох, взяла із собою сина. Я запитав у неї нащо, то син сказав: «Щоб захищати маму від вас». Я що, злочинець, терорист?! Я хворий, переніс операцію на прямій кишці. Мені, коли кудись уранці треба йти, не можна ні вечеряти, ні снідати. То до моменту підписання я вже був виснажений морально, фізично і психологічно. Раніше ми домовилися, що Людмила Дмитрівна за договором повинна би відвідувати мене не менш як два рази на тиждень, та син наполягав записати «на вимогу»: «А що, як мама раптом захворіє, потрапить під машину, поїде в село і не прийде»? Я сумнівався, мене повезли до адвоката. І так розхвилювався, був знесилений, що мусив прийняти дві сильнодіючі таблетки фенозепаму. Тому, коли після обіду ми підписували договір, я його й не читав, бо все одно нічого там не розумів. Мені примірника не надали, тільки Людмилі Дмитрівні. На третій день нотаріус потелефонувала і попросила, щоб я прийшов і підписав ще один екземпляр. Я прочитав умови і злякався. Питаю, що мені робити, мене обдурили! Ми ж домовлялись, що людина буде мене доглядати, оплачувати лікування, ліки, комунальні послуги і щороку за свій рахунок купуватиме путівку в «Червону калину», в санаторій. А тут – нічого!
Я сказав нотаріусу, що потрапив у халепу і буду ліквідовувати цей договір у суді. Знову я виснажений: більш як рік триває судова тяганина. Та Людмила Дмитрівна мене вбиває і морально, і психологічно: телефонує майже кожен день, а в мене через ті дзвінки підскакує тиск. Я їй кажу: «Ви повинні приходити готувати мені їсти, повинні прати, прибирати, робити хоча б раз на місяць велике прибирання, оплачувати ліки». Але вона сказала, що «в договорі того не написано, я цього не буду виконувати». Навіщо ж мені такий опікун?!
Договір «під опікуна»
Федір Архипович уже за місяць знайшов адвоката і подав до суду позов, у якому вимагав розірвати той спадковий договір. Але не все так просто: адже за договором він передає квартиру в спадок після смерті, та набувачка за умовами написаного «під неї» документа конкретно не повинна робити нічогісінько. Ось, подивіться пункти зобов’язань. «Забезпечувати відчужувача необхідним доглядом». Про що тут? Як, коли і що конкретно треба виконувати? «…Відвідувати його, на вимогу відчужувача, при погіршенні здоров’я або інших обставин, які можуть викликати різного роду побутові потреби, організовувати відвідування лікаря, виклик швидкої допомоги або інших осіб залежно від ситуації, організовувати прогулянки, доглядати за відчужувачем та його оселею, оплачувати за дорученням відчужувача та за його рахунок комунальні послуги, надавати допомогу в оформленні житлових субсидій та виконувати інші дії немайнового характеру, які не носять економічного змісту». От, спробуйте знайдіть у цих умовах, якщо, скажімо, набувач квартири зовсім або майже нічого не виконує для дідуся, вагому мотивацію для розірвання договору? Так-так: нема конкретних зобов’язань, то і підстав для розірвання теж знайти нелегко. То, просудившись майже рік і добре розуміючи, що може і програти суд, Федір Архипович попросив залишити свій перший позов без розгляду. Саме тоді пенсіонерові почав допомагати позбавитися того договору тоді ще кандидат у депутати Рівнеради, а нині – депутат від «Батьківщини» Юрій Мітін. І допоміг знайти такого адвоката, щоб взявся розрубати той Гордіїв вузол. Ще й без оплати, а через бажання підставити своє плече старенькому.
Не можна розірвати – можна визнати недійсним
– На моє переконання, цей договір узагалі не укладений, – звернулась до судді адвокат Федора Архиповича в новому процесі Вікторія Власюк. Засідання відбувалось уже за іншим позовом: про визнання спадкового договору недійсним. – Бо за Цивільним кодексом набувач повинен бути зобов’язаний чинити певні дії майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини. Однак у цьому договорі не передбачено таких умов, хоча вони повинні бути чітко конкретизовані. Відповідачка обслуговувала Федора Архиповича як соціальний працівник аж чотирнадцять років. Він довіряв їй повністю і, коли підписував той договір, вважав, що в ньому зафіксовані всі ті умови, які вони зі спадкоємицею його квартири оговорили в нотаріальній конторі усно, до обіду. Це – одна з багатьох підстав, яка вказує, що договір недійсний.
Навіщо ж вам дідусь, якщо він такий поганий?
– Насправді все не так, – апелювала судді Людмила Дмитрівна. Колишня соціальна працівниця (бо, коли справа зі спадковим договором набула скандального розголосу, їй довелося звільнитися з терцентру) доводила, що її підопічний, ну, аж ніяк не «білий і пухнастий»: – Це людина похилого віку, яка за останні роки поміняла аж п’ять заповітів на свою квартиру. Відбувалося так: одній людині він обіцяє заповіт, та ходить до нього і годить, на другу – пише, а третій каже, що як допомагатиме, то перепише заповіт на неї. І в нього є постійно три людини, які з ним панькаються. І знову – перший заповіт скасовує, на когось пише, з кимось домовляється. Як соціальний працівник, я добре виконувала свої обов’язки. П’ять років тому він запропонував мені: «Людмило Дмитрівно, ви ж знаєте, які у мене родичі. Я хочу зробити заповіт на вас». У Федора Архиповича складний характер. Спитала, чи він добре про це подумав, а потім ми сходили до нотаріуса, і він таки оформив заповіт на мене. Аж раптом з Португалії, здається, приїхала якась його знайома, і він переписав свій заповіт на неї, а мій – анулював. За кілька місяців він знов звертається до мене: «Ви знаєте, я так жалкую, що розірвав із вами ту угоду. Я думаю, що ця моя квартира коштує, аби ви за мною приглянули й мене ніхто нікуди не відправив доживати віку: в будинок престарілих чи до психічної лікарні. То знову заповіт ви не захочете, давайте укладемо спадковий договір». Я довго не погоджувалася, а він настояв: «Знаю, що ви завжди мене захистите». Пропонувала, що вноситиму плату за квартиру, ще багато чого, та він погодився лише на те, що буде брати в мене яблука і помідори з села. Відмовився він і від путівки до Клеванського госпіталю. Як і від того, щоби я давала йому гроші, оплачувала візити медсестри або можливі операції. Він ще й ногами тупав, казав: «Я не жебрак!» Але я знала: Федорові Архиповичу довіряти не можна. І фіксувала кожен свій прихід: фотографувала, записувала відео на телефон, писала в зошит, що й коли робила.
Погодитись на мирову? А як же гроші?!
– Якщо Федір Архипович – такий проблемний підопічний, чому ви ще у першому суді не запропонували мирову угоду: ви добровільно розриваєте спадковий договір, а він натомість компенсує вам затрачені на нього кошти й час? – запитав наш кореспондент у опікунки після першого судового засідання.
– Та це була б не я, якби погодилася на таке. Якби не Федір Архиповиич, то я і зараз працювала би на своїй роботі, – відповіла Людмила Дмитрівна. – Отримувала б зарплату, премії і подяки. І сам той договір та усілякі довідки мені обійшлися недешево…
Суддя Сергій Харечко прийняв рішення задовольнити позов Федора Архиповича і визнати недійсним спадковий договір, укладений між одиноким дідусем і соцпрацівником. Окрім законодавчої, ним керувала, мабуть, логіка людська: пенсіонер і опікунка встигли так пересваритися одне з одним, що про якусь повагу й допомогу навряд чи вже колись ітиметься.
До речі, в апеляційному суді (Людмила Дмитрівна оскаржувала рішення міського) судді також запитували, чому в неї самої нема бажання розірвати цей договір, адже з усього видно, що в них склалися неприязні стосунки.
– Він потім буде ще мене просити, щоб я рятувала його з будинку інвалідів! – казала опікун. – Я прагну, щоб Федір Архипович дожив у своїй квартирі.
– Не хочу, щоб вона мене доглядала! Тисячу разів не хочу! – волав пенсіонер.
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі головуючого судді Сергія Боймиструка, суддів Надії Ковальчук і Анжеліки Шеремет погодилася з висновком міського суду і визнала, що при ухваленні рішення суд першої інстанції зробив правдивий висновок, що Федір Архипович уклав спадковий договір під впливом тяжких для нього обставин та на вкрай невигідних умовах, чим скористалася відповідач.
Апеляційну скаргу відхилили і попереднє рішення залишили без змін.
Страшний сон закінчився
За Федором Архиповичем нині доглядає соціальна працівниця. Стала приходити й сусідка. Вона пенсіонерка, разом – веселіше. Про свій спадковий договір він намагається й не згадувати: два роки судів і
непевності у власному майбутньому тягнулися для нього, ніби страшний сон.
Оце-то договір! Цікаво, чи нотаріус, коли засвідчувала правочин, по-людськи розуміла, що дає підписувати дідусеві? І скільки взагалі в країні тих стареньких, хворих, на чиї квартири і будинки за просто так наклали руки вкрадливі «опікуни»?
Ми впевнені: потрібно терміново щось змінити у законодавстві, щоб захистити від мисливців за квартирами права та інтереси престарілих, хворих, одиноких, соціально незахищених і просто непрактичних, мало пристосованих до нинішнього життя людей. Інакше ми не матимемо права називатися гуманним і цивілізованим суспільством.
Як це було
Депутат міської ради Юрій Мітін: «Суд учинив по правді і по совісті»
– Ще на початку жовтня 2015 року під час зустрічі з виборцями до мене звернувся рівнянин Федір Дзюбук із проханням допомогти йому розірвати спадковий договір. Дід сказав, що його ошукали. Я пообіцяв допомогти. Зустрічався з його опоненткою Людмилою Ткачук, просив, аби вона залишила стару людину в спокої і відізвала договір сама. Але вона відмовилася категорично.
Довгі півтора року ми разом з Федором Архиповичем билися за правду. Знайшли, урешті, адвоката Вікторію Власюк, яка перейнялася бідою одинокого пенсіонера як своєю власною і знайшла єдиний правильний шлях – просити суд визнати договір узагалі недійсним.
