Ким був Володимир Висоцький у 70-ті роки минулого століття? Він був атрибутом успіху! Коли ти не «лох», а нормальний, у тебе має бути те, чого немає у вільному продажі в магазинах. А саме – вірменський коньяк, чорна ікра, повне зібрання творів Хемінгуея чи ще когось, американські джинси, сигарети «мальборо», автомобіль «жигулі», магнітофон «соні» із записами Висоцького… Може я щось забув із атрибутів того життя, то згадаєте самі. Якщо взагалі згадаєте, що то було за життя.
А життя було таке – на роботі ми були мовчки за соціалізм та Комуністичну партію, а вдома трохи інші. Вдома можна було бути трохи вільнішим. Послухати того ж Висоцького, який співав саме про те життя, а не про «родіну і партію». Бо чим відрізнявся Висоцький від усіх тодішніх магомаєвих, ротару та кобзонів? Тим, що не славив «совєтскую родіну» так по-дурному, як це робили по телевізору. Хоча він теж славив цю «родіну» лише іншими словами. Тими самими словами, які так добре лягали на душу після ста граммів… І ми любили його пісні тому що цим пісням тоді не було альтернативи. Так само як не було альтернативи «жигулям» та іншим атрибутам тодішнього «благосостоянія». Тому що пісні Висоцького, які офіційно не видавалися, а таких була більшість, теж треба було «діставати». Так само як треба було «діставати» вірменський чи французький коньяк, ікру, шпроти, печінку тріски, жіночі чоботи, твори Дюма і все інше.
Таке життя закінчилось понад двадцять років тому. Нинішнім двадцятилітнім неможливо пояснити, що означає слово «дістати». Бо вони знають інше слово – купити. І у цьому новому світі, де нічого не треба «діставати», а усе можна купити, творчість Висоцького залишилась у минулому. Його пісні нинішня молодь не співає і не слухає, тому що це пісні про інше життя, якого ця молодь не знає і знати не хоче.
Як би ми колись не любили Висоцького, маємо визнати – його поезія залишилась у тих роках, до яких немає вороття. І тому сперечатись про Висоцького так само глупо, як сперечатись про Пушкіна чи Мопассана. Висоцький – це мистецтво майже півстолітньої давнини, яке не має нічого спільного із нашим нинішнім життям. Коли я цитую своїм дорослим вже дітям рядки Висоцького, які приводили мене колись у захоплення, діти реагують спокійно і не розділяють моїх почуттів. Та і я сам вже розумію, що Висоцький назавжди залишився там, де за щастя було купити джинси, у яких тепер ходить кожен. До того життя немає повернення і, думаю, що це добре. І те, що у суперечках про Висоцького беруть участь люди у віці «пятдесят плюс» доводить, що це саме так.
І нарешті про «політику». Висоцький колись співав: «Мнє вчєра далі свободу – что я с нєй дєлать буду?» Мені здається, що ми знаємо, що робити з нашою свободою і як її захистити від тих, хто цього не знає. І нема тут про що сперечатися.
Микола Несенюк, текст зі сторінки на Facebook
