Розкажу вам, любі малятка, хлопчики-депутатики та братики-бюрократики, одну прадавню казочку.
Однієї лютої-прелютої зими посеред лісу здибались лис Рішало та вовчик Атовчик.
Лис був хитрющий та жаднющий, мав добре підвішеного язика та був 'на короткій нозі' зі всіма лісовими можновладцями. Ну а вовчик... Поки мав здоровля - полював, з чужаками гризся. А потім... Зуби ступились, ноги стомились. Голодний та холодний.
От лис йому і запропонував:
- Давай вовчику я тобі 'тєму' хорошу розповім, і сам від пуза наїсишся, і мені може шо перепаде.
- Давай свою 'тєму' бо так з голодухи недовго і дуба врізати...
- Ну то гайда на річку!
Підвів лис вовка до ополонки:
- Дивись, братику!
- Шо 'дивись'? Ну вода... Та ще й мутна якась...
- Мутна - бо землі багато. Там де є земля, там завжди мутно... Короче тут риби - неміряно! Давай, лови!
- На шо?!
- Так на хвоста твого!
- А чого на мого??
- Ну звиняй: ідея моя - хвіст твій!
- Добре, як скажеш.
Присів вовчик біля ополонки, опустив хвоста в мутну водичку і став чекати на смачненьку рибку.
А лис!.. Лис в передчутті швидкої халяви так розпалився, в такий азарт увійшов! Все бігає навколо ополонки, пританцьовує: "Ну шо? Клює? А зараз? Шо, клюнуло? Га?" Вовк тільки зубами цокотить, змерз на синьку.
І так лис розохотився-розтанцювався, що не зогледівся, як послизнувся на замерзлих вовкових шмарклях та й шубовснув в ополонку.
Вовчик подивився на кола на мутній воді, плюнув та й почовгав до лісу, якогось миша полювати.
Мораль.
Вовчик то лишився з відмороженим хвостом і причандалами, але лишився. А от ви, лисички, можете і під лід піти, рибку годувати в мутній від землі водичці.
Юрій Поліщук, член ради обласної спілки учасників АТО Рівненщини, текст зі сторінки на Facebook.
