Уроки, які ми не засвоїли. Війна, яку ми забули

У тривожні дні 2014 року розв’язка біля «Сокару» на Київській була одним з епіцентрів подій. У буремні дні майдану тут виставляли блокпости, щоб захищатися від ймовірних вояжів тітушок та беркутні зі Сходу. Потім саме тут десятки автівок зустрічали з майдану перший вантаж «200». Багато хто тоді й терміну такого не знав. Загиблих нарекли «Небесною сотнею». Минали місяці, а вантаж «200» продовжував прибувати у Рівне. Тепер вже зі сходу. Перших теж на «Сокарі» зустрічали десятки машин, національні стяги, «Пливе кача». Минали дні. Місяці. А загиблі все продовжують прибувати у Рівне. Але їх уже не зустрічають сотні машин, не зустрічаються людини в задумі на «Сокарі».

У 2017 молоді люди «навеселє» зустрічаються на «Сокарі» зі значно простішою метою – влаштовують нелегальні перегони, штовхаються з патрульною поліцією, де служать майданівці і атовці. Стрітрейсінг, фулі. Всі хочуть розважитися, відчути себе Віном Дизелем, повтікати на «Доджі» від прусів, понюхати запах палених шин… Ні не тих старих з автошроту, що облиті бензином на останній барикаді. Ці шини другі, низкопрофільні, дорогі. Ця резина не пахне свободою, вона пахне шоу. За неї не отримаєш кийка чи кулю.

Хочеться людям щоб димок йшов, адреналін в кров, ризик розбитися, збити інших людей… Полоскотати нерви. Ну то й що що, війна, не в монастир же йти.

І справді, який тут монастир. Не страшно ж. Не бомблять, не стріляють. Максимум - перестрілки з травмата біля нічного клубу. І горді втечі від поліції. Ну бо нестрашно. Не прийде завтра Путін, і бомбити не будуть. Не вигідно йому то. Та й Янукович в Ростові. Так думає обиватель. І його можна зрозуміти. Якщо захотіти…

Не можна боятися постійно. Страх з часом притуплюється. Страх змінюється соромом. Сором байдужістю. Невивчені уроки – вилазять боком у майбутньому. Життя - не університет, халява не пройде. І невивчені уроки доведеться проходити по-новому, або з тріском вилітати з курсу.

Коли за вбивство «Небесної сотні» не відповів ніхто, варто чекати, що рано чи пізно на «Сокарі» доведеться зустрічати нові небесні чоти, сотні, курені. Коли зовнішній агресор не переможений, а країна не стала сильнішою – вантаж «200» стане жорстокою буденністю. Коли стовпи слабкої країни – силовики, судді, чиновники не змінились ні за суттю, ні за принципими, - чекай біди. Коли закриваєш очі і спускаєш на гальмах зловживання сотень чиновників, не ходиш на вибори, не будуєш країну, а лише розважаєшся - чекай біди. Якщо не стаєш відповідальним господарем своєї батьківщини - чекай біди.  Якщо ставишся до своєї вулиці, свого міста, своєї країни як до орендованої квартири - чекай біди. Бо спокій і безтурботність – ворог пам’яті. Коли у ній затруться останні уроки власноруч пережитого минулого – чекай біди. Прийдуть і спитають. Ті, хто на справді хоче бути господарями в твоїй країні. І не важливо з України вони будуть чи з-за кордону. Так спитають – мало не буде.

І це не претензія, не докір, не сумнів. Це факт.

Юрій Дюг, спеціально для сайту "ВСЕ".