Сьогоднішній день залишиться в пам'яті надовго. Він закарбований контрастами. Велич літургії та стійкий запах поту та сечі. Радість від звістки про народження Спасителя та розгублені обличчя людей, які не бачать цей світ. Величні колядки та інвалідні візки з людьми без ніг чи повністю паралізованих, прив'язаних до візка ременем щоб не впав. Радість християн, що приступають до причастя і сльози людей, яким кладеш до рук печиво. Вони дякують, бажають здоров'я, а я не знаю що сказати, бо ж я його навіть не пекла. То інші дівчата до четвертої ранку працювали. Нехитра трапеза. Люди не виглядають змарнілими, але за домашньою випічкою приходять знову і знову.
І основна картина, яка закарбовується в голові - довгий коридор інтернату, кілька людей на інвалідних візках і священник, стомлений та змарнілий. Здається з кожним візитом він залишає тут рік чи два свого життя. Бо тут найважче. Покинуті, хворі, інколи агресивні люди. Є такі, що розумом як діти. Є ті, що звільнилися з тюрем, та старість прийшла і вони не мають де жити. А є з абсолютно ясним розумом, але прикуті до ліжка і вже не потрібні рідним. Інтернат в Дубно на 5 поверхів. І в кожній кімнаті біль, в кожній хочуть поговорити зі священником про щось своє. Та часу мало, він просить вибачення і обіцяє повернутися якщо Бог благословить.
Я знаю точно що не змогла б бути волонтером в такому місці. Але якщо хтось має сили - ви потрібні. Особливо священники та пастирі. Люди там спраглі Божого слова. І простого людського спілкування.
Мар'яна Рева, заступник голови правління у Благодійний фонд "Скарбниця Надії", текст зі сторінки на Facebook.
