Рівнянин розповів неймовірну історію свого прадіда-полоненого, могилу якого знайшов в Англії [+ФОТО]

Рівнянин Роман Лебедь сьогодні розповів на своїй сторінці історію прадіда Овсія Василіва, який у часи Другої світової війни потрапив у полон. Чоловік, що народився у с. Новоставці на Рівненщині, змушений був емігрувати до Європи, щоб не потрапити до застінків радянського режиму із тавром "зрадника".

Історія однієї війни

Вона почалася із маленької пожовклої фотографії і старого конверта, який одного разу дала мені мама.

На фото був мій прадід Овсій, який потрапив у полон під час Другої Світової і по тому був вимушений мігрувати Європою, аж поки не осів в Англії. Дороги назад не було - таких як він, власних вояків, радянська влада сприймала за зрадників і висилала на Далекий Схід. Його війна так і не закінчилася.

У конверті був лист від розпорядника його грошей на прізвище Ленчик, датований 1982 роком. Діда на той час вже не було, але Англія продовжувала виплачувати його пенсію моїй прабабі. Адже він не мав нової сім'ї. Ті гроші дуже допомагали у 90-х...

Зворотня адреса на листі була єдиною зачіпкою. Ніхто не знав ані де саме жив дід, ані де він похований. Я написав туди листа. Відповіді не було. Чи живий іще той Ленчик? Потім знайшов через довідник номер телефона за відповідною адресою, але теж самі гудки.

У березні 2015-го я сів на поїзд із лондонського вокзалу Юстон до містечка Рагбі у графстві Ворікшир. Саме там жив пан Ленчик. Вже стоячи перед його домом зрозумів, що потрапив за адресою - ганок прикрашали портрети Шевченка, Франка, Українки, висіли вишиті рушники.

Але пан Ленчик виявився дуже кволим. Не знаю, може він подумав, що я шукаю чогось матеріального... Він сказав, що переніс операцію, і що зранку у нього вже про всяк був священик. І що він не може мені допомогти, бо заледве щось пам'ятає. Але в його словах була і користь - виявилося, що він працював не на одне графство, а на кілька, і пошуки треба розширити.
Йшов час. Мені допомагали друзі. Аж одного дня я знайшов у мережі реєстр. Виявляється, британці ведуть записи усіх смертей, починаючи із 1837 року. Спробувавши добрий десяток варіантів транслітерації прізвища Васільєв, я таки знайшов діда. З'ясувалося, що він помер у 1976 році, а до того жив у містечку Галіфакс неподалік Манчестера. Для мене щось наче ожило.

Крок за кроком, врешті я просто написав до Family History Society. У п'ятницю ввечері. Близився час мого відбуття до України, і я хвилювався. Тому, коли вже у суботу зранку отримав відповідь від пані Susan Lord із Calderdale Family History Society, плакав на ходу.

"Hello Roman,
Owsij Wasiliew died on April 12th 1976 in Halifax General Hospital and was buried on the 16th in Section 121, class CB, register entry number 4129 Stoney Royd cemetery. The service was conducted by J Wodlowsky. The undertakers were Laurence Funeral services. He ha been living at Claremount House, Halifax.
All the records and maps of Calderdale Cemeteries are held in the Office at Park Wood crematorium in Elland.
Park Wood Crematorium
Park Road
Elland
HX5 9HZ
Tel 01422 372293
The office is by the entrance gates to the crematorium. They should be able to help you find the grave. It is a huge cemetery".

Отак просто? Безкоштовно? Священик? Адреса кладовища? Що ж, британці до мертвих, навіть чужинців, ставляться краще, аніж ми інколи до своїх живих.

Вже за кілька днів я знову сидів у поїзді. Потім у ще одному. А потім, ідучи вулицями, мав непереборне відчуття, ніби якась частина мене вже була тут. У крематорії є величезна стара книга із записаними від руки прізвищами, датами смерті та місцями на кладовищі. Там мені дали шматочок карти і позначили на ній місце могили. Сказали, що вона значиться, як все ще існуюча.

Кладовище справді величезне, на крутих схилах. Лиш увійшовши до нього, я мало не заціпенів. Стільки золотих тризубів на надгробках я не бачив на жодному цвинтарі в Україні... Скільки їх там? Ось де вона, та Україна, яку ми втратили. Похована і не завжди віднайдена. Хоча, надгробки на деяких могилах були оновлені, із чорного мармуру. Рівненщина, Тернопільщина, Житомирщина, села, міста, хутори...

Як згодом виявилося, позначку на карту нанесли неправильно. Кілька годин блукаючи серед могил, я мало не зневірився. Починало темніти. Приїду ще завтра - сказав собі. Але продовжував уважно оглядати написи на надгробках, спускаючись до виходу. І раптом...

Не Васільєв. Василів він, Василів! Василівим народився і Василівим помер, як би тому не противилися різні зайди, які переінакшували українські прізвища. Його могила лежить прямо над доріжкою, під величезним деревом. Не знаю, хто доглядав її, але прибирати мені не довелося.

Цікаво, що він розповів би, якби нас не розмежовували цілі десятиліття? Коли він помер, мене ще й близько не було на цьому світі, але образ діда, який десь там далеко, один, жив у мені завжди.

Нарешті зустрілися. Нарешті війна скінчилася і для нього.

Перш, ніж рушити додому, я вирішив зайти до старого пабу неподалік - пом'янути. Може і дід заходив туди інколи на пинту. На стінах у пабі - вирізки зі старих газет. В одній із них була стаття про те, що матч місцевої футбольної команди на новому стадіоні неподалік відвідали 30 тисяч людей. У середині 1950-х - можливо, і мій дід був там. Хто-зна, може я саме сидів на місці, яке любив і він.

Минуле не таке вже й далеке. Як і майбутнє. Наша війна теж скінчиться. Але ми, на відміну від Овсія Василіва із села Новоставці, застанемо її кінець. Вдома.

Беріть участь в оцінюванні цього матеріалу! Натискайте "лайк" або "дізлайк" - впливайте на рейтинг!

Включайтеся в обговорення цього тексту на наших сторінках у соціальних мережах https://facebook.com/sitevse та https://vk.com/vse_rivne