Є люди, які люблять подорожувати, а є і ті в кого подорожі - це професія. Одним із останніх є Юрій Кравчук із Костополя. За останні 40 років він об'їздив практично увесь світ та піднявся на одні з найвищих точок світу. Бачив те, що більшість людей зможе оцінити лише з моніторів. Він професійний альпініст, який прославив Україну. У професійних колах він знаний професіонал своєї справи. Тож, ВСЕ про Спортпоспілкувалися про особливості професії альпініста і цікаві життєві моменти.
-Для початку, ТОП-5 вершин на які ви здійснили сходження?
- Не люблю говорити, що підкорив вершини. Підкорив я сам себе, бо піднявся на них.
Найвідповідальніша для це Ельбрус (5642 м, - прим ред). Я на ній був 5 разів. Взагалі – це найвища точка Європи, на Кавказі вона знаходиться. У Західній Європі вважається найвищою точкою гора Монблан (4810 м, - прим ред) в Альпах. На неї я піднімався 4 рази.
Якщо ж повернутися до Ельбрусу, то це дуже не проста гора. Це вулкан який ще досі «дихає». Йдуть гази із тріщин, з глибин. Вони негативно впливають на організм і дуже може погіршитись стан. В цьому і складність. Я на неї як піднімався вперше, то проходив 5-10 кроків, падав на коліна і далі йшов. Мої колеги, які піднімалися на Ельбрус, думаю, підтвердять мої слова. Окрім цього, Ельбрус дуже непроста гора через погодні умови.
Монблан же складніша технічно. Там скельність вища. І якщо говорити за цей рік, то там загинуло близько 15 чоловік. Є таке місце – «кулуар смерті» називають. Його обійти не можливо, там часто летить каміння.
Якщо ж продовжити. Дуже я поріднився із горою Деналі, або ж Мак-Кінлі (6190,5 м, - прим ред) на Алясці. Вважається вона одною із найхолодніших гір в світі. Дуже складна і специфічна. Для мене вона, як для солдата орден. Я піднімався на неї два рази. Дуже багато іменитих альпіністів, в тому числі з України, не змогли на неї піднятися з першого разу. Тих же дуже відомих людей на ній загинуло, навіть з тих хто здійснював успішні сходження на Еверест.
Ще одне це гора Матерхорн (4478 м, - прим ред). Вона непевне, входить в десятку найкрасивіших і найнебезпечніших вершин. Вона знаходиться в Альпах, за 100 км від Монблану. Технічно складна гора. Як дивитися на неї зі сторони, то вона пірамідовидна. На ній навіть сніг не тримається, кут такий, стрімка. Піднялися ми на неї двома зв’язками і коли спускалися то і грозу на собі відчули.
Ну і закриває п’ятірку, думаю, дуже романтична гора Кіліманджаро, оспівана Хемінгуеєм. Коли піднімаєшся, то відчуваєш цей дух.
-А яка вершина найвища, на яку ви здійснили успішне сходження?
-Це Аконкагуа (6960,8 м прим ред.) у Південній Америці. Ще брав участь в експедиції на Анапурну (8091 м – прим ред.) в Гімалаях, але не піднявся. Взагалі експедиція вважається успішною, коли хоч одна людина зуміла піднятися. В нас тоді піднялося троє. Повторити спробу не робив, оскільки ці експедиції дуже коштовні і потрібно чималий ресурс. Якщо говорити, про купівлю дозволів на сходження, то це від кількох сотень долларів до кількох тисяч в Гімалаях.
- Яка у вас мрія? Еверест?
- Так. Вона була і є. Я думаю, що і піднявся би на неї раніше. Зараз вже не знаю чи витримав би фізично. Плюс повторюся, що це дуже вартісно. І в мене дуже суперечливий підхід. В нас в країні війна, і ходити шукати спонсорів в цей час неетично. Сходження це добре для прославлення міста, але в нинішніх умовах гроші більше потрібні для нашої армії.
- Як у вас виникла любов до гір? Це ж не просто ви собі прокинулися і вирішили ходити в гори і постійно і вже стільки років?
- Думаю, що це в мене ще з шкільних років. Класний керівник в мене була географ – Демиденко Ніна Борисівна. І вона зуміла це прищепить. І ми ходили в невеликі походи. Потім я вчився в Ленінграді, той що нині Санк-Петербург. Там теж ходили в походи. І так потроху воно пішло. Потім вже в університеті теж були якісь походи в Карпати. Були і велопоходи. І у 1983 році я вперше потрапив на Кавказ. Це був мій перший серйозний досвід. Після цього я щороку кудись їздив. Здійснювали сходження вже на складніші гори – Тянь-Шань, Алтай, Саяни. Фактично, колишній Радянський Союз ми об’їздили. І на Чукотці були. Дуже гарно там. Гори, лісотундра. Дуже мальовничо. І так набиралися досвіду. І коли «вперлися», що куди йти далі, якраз розвалився Союз. Тоді і почали більше закордон їздити.
-Згадаєте свою першу гору і тодішні враження?
- Гору не згадаю, але це 1983 рік у Кавказі. Тоді були вершинки, перевали, вперше ступив на лід в «кішках». І після того я там був багато разів. Дуже гарні гори. Там вистачає всього. І екстріму, і краси, і техніки, і навчитися можна, і небезпечні.
-Який цікавий досвід з того часу згадаєте? Маю на увазі СРСР.
- Були походи в мене і в пустелі. Каракуми, Кизилкум. Це була всесоюзна експедиція під керівництвом академіка Воловича. Центр підготовки знаходився в Алмааті, Казахстан. Це організовувалося разом з науковцями, досліджувалося, як людина веде себе в екстремальних умовах. Працювали на космічну і на військову галузі. Випробовували специфічний одяг, тенти, їжу. Приємно це згадувати і ще приємніше, що я з України був там один.
- За часів вже незалежності України ви дуже активно працювали.
- Знову ж таки згадаю, розпався Союз і ми почали думати, що робити далі. Так і народилася ідея проекту «Прапор України на вершинах Світу». З цим брендом мені з колегами простіше було виїхати за кордон. Таким чином ми і популяризували Україну. Це робили з 1996 року. Спонсори у нас серйозні були. Ще ми включилися в програму «7 вершин». Вона Міжнародна. Поставили за мету піднятися на найвищі точки усіх континентів. 7, тому що континент Євразія розбили на Європи і на Азію. І за цією програмою ми піднялися на 5. Не зійшли на Еверест (8848 м, - прим ред.) і на Масив Вінстон (4892 м, - прим ред.) в Антарктиді.
- Альпінізм - спорт з підвищеним ризиком для життя. Чи були у вас моменти, коли ви їх переживали, то розуміли, що були за крок до смерті?
- Взагалі треба добре готуватися, щоб завжди був запас міцності. На гору треба не тільки піднятися, а і спуститися з неї. Я так і готуюся і по собі відчуваю. В мене це стиль життя. Я вже 40 років бігаю, гартуюся, плаваю і фізично завжди готовий. Хоча, я дуже боюся холоду.
З таких моментів «на грані», то був у мене колись зрив зі зв’язки, оступився, пролетів метрів 10. Тоді от якби по льодовику пішов до низу, а там тріщини великі і... Тоді я дуже усвідомив, що могло би бути. Мандраж сильний.
Потрапляли ми і в грозу з хлопцями, відчували на собі розряди, струмом трохи било. Дуже наелектризоване повітря і ти все на собі відчуваєш.
Було що я і примерз і в мене пальці почорніли. Цей момент був давно. Зараз спорядження набагато краще. 25-30 років тому частину спорядження ми і самі робили, видумували, як утеплятися.
Якщо щось стається, не думаєш про страх, думаєш як врятуватися.
Бувало, що інших рятували. На тій же Алясці зірвалася ціла зв’язка тайванців і ми їх витягували. Холодно було, градусів -30. Я до них спустився, зняв рукавицю, дістав ножа, відрізав рюкзак, то за тих кілька секунд пальців вже не відчуваєш, дуже холодно.
Дуже часто губить недосвідченість і легковажність. І в тих же Карпатах заблукати як і в горах взагалі просто, і якщо зимою то і замерзнути можна дуже легко.
- Страшні моменти згадали, а зі сходжень згадаєте найпозитивнішу, анегдотичну ситуацію?
- Є такий, тільки він був не під час сходження. Якраз пов’язано із проектом «7 вершин». Були ми в Австралії, піднялися на Косцюшко (2228 м, - прим ред.). Ну і поруч Нова Зеландія. Вирішили з колегами туди полетіти, бо коли ще б була така можливість. І є такий момент, туди взагалі нічого з їжі ввозити не можна, а в мене залишився шматок сала. І дуже ж його мені шкода було. І що робити, я його в кульок замотав і заховав у термочашку. І ще було дві цибулини. І я їх разом все поклав в один карман. І вже в Новій Зеландії в аеропорту мій рюкзак потрапив на детальний огляд. І двоє беруть його, розпаковують. Побачили дві цибулини і почали казати, що це фрукти і не можна. Я їм, що це не фрукти і можна. І далі перевіряють. Дістають з чашки те сало, а воно ж таке жирне і так далі і в мене питають що це. Я не розгубився і сказав, що це взуття мазати і так сало пустили в Нову Зеландію. І наші емігранти, які нас зустрічали сказали, що до них ще сало з України не приїжджало.
-Альпінізм це більше захоплення чи спорт, особливо зважаючи на його небезпеку?
- Кожен вид спорту має свої ризики. В альпінізмі ці ризики вищі. І легкоатлети, і футболісти травмуються. Якщо ти гонщик на мотоциклі чи автівці, то ризики для життя уже вищі. Так само і в альпінізмі. Це в якійсь мірі і приваблює. Коли ти потрапляєш у складні умови, у холод, голод, несеш важкого рюкзака, і кисню не вистачає, але воно того варте, краса гір. В мене ще не було жодного походу, щоб я сказав, що це останній. Це просто неймовірні враження. Треба відчути, щоб зрозуміти.
- Що насамкінець побажаєте читачам «ВСЕ про СПОРТ»?
- Хтось захоплюється футболом, хтось альпінізмом, хтось рибалкою. Треба жити так, щоб було цікаво. Треба втілювати свої бажання, мрії. Жити треба кожний день. Не завтра, ні вчора. Є сьогодні і сьогоднішній день є найкращим. І хочу побажати, щоб всі пам’ятали, що дорога до мрії розпочинається з першого кроку.
