Фото ілюстративне
Не тільки чоловіки, але і жінки підписують контракт із Збройними силами України (ЗСУ) та йдуть воювати, залишивши сім’ї, роботу. Бо ця війна стала для них невід’ємною частиною нової реальності, адже про спокійне життя, чи мирне небо над головою, зараз мріє кожен.
Осторонь не залишилися і жінки Рівненщини. Вараш інфо поспілкувався з дівчатами-військовими з Вараша.
В кожної із них своя історія та проте позиція одна – вільна Україна.
Галина Романенко (Скіба) у віці 23 роки пішла на службу до ЗСУ. 8 вересня 2015 року у Львівській області Яворівському районі в селі Старичі, вона підписала контракт на три роки. Після розформування потрапила до 43 окремої артилерійської бригади і вже, з 13 березня 2016 по 5 січня 2017 року, бувши на посаді повара польової кухні, готувала їсти для військовослужбовців. Пробувши в польових умовах майже рік, потрапляє до лікарні. Після виписки продовжує службу у пункті постійної дислокації (ППД) Київської області.
– «У зв’язку із ситуацією, яка наразі в нашій країні, зваживши всі свої можливості та вміння, я не змогла стояти поруч тому вирішила долучитися до військового складу, щоб не дати загарбникам захопити нашу рідну Україну» – розпочала свою розповідь Галина.
«Ще бувши на військових навчаннях у Старичах, я познайомилася із своїм майбутнім чоловіком, Тарасом. За сприянням долі, ми підписали контракти на службу в один і той же день. Та після розподілу я потрапила на Київський полігон у селі Дівічки, а Тарас у Володимир-Волинську частину. І тут наша доля, також, зробила свою справу, – адже я і не сподівалася, що ми будемо разом. Йшла на службу зовсім з іншим помислом, а як виявилося зустріла своє щастя».
Відслуживши два роки, Галина, в жіночий день,(мабуть символічно 8 березня) отримала звання молодшого сержанта і стала на посаду начальника сховища. Розповідає, що для жінок, в армії, дуже тяжко побудувати свою кар’єру.
– «Враховуючи те, що я маю вищу освіту, по сьогоднішній день не можу отримати первинне звання молодшого лейтенанта. Як не крути, але в армії є гендерна нерівність і чоловіки мають більше можливостей. Аргументи – жінка, в будь-який момент, може завагітніти і піти в декретну відпустку (посміхається)».
Свою історію розповіла і Руслана Матковська, яка у віці 48 років, теж виявила бажання служити Україні і 13 жовтня 2016 році підписала контракт. Руслана мала хорошу роботу на РАЕС, інженер цехо-господарського обслуговування, та це не зупинило її. З 15 грудня по сьогоднішній день, вона перебуває, на лінії бойового зіткнення в зоні АТО – 53 окрема механізована бригада оперативного командування «Схід» Донецької області.
– «Діти виросли, а чоловіка немає. Довго думала, перед тим, як наважитися на такий важливий крок у моєму житті. Та зрозуміла, материнський обов’язок виконала, тепер час виконати його і перед державою. Перша освіта педагогічна, під час навчання, пізніше, я отримала військовий квиток медичної кафедри у ВУЗі. Він лежав собі нереалізований, та в один прекрасний момент я подумала, а чому б і ні? Звичайно медичною сестрою не пішла, оскільки практики не достатньо, а ось в навчальному центрі у Старичах, Львівської області, мене навчили варити їсти на 200 солдат. Щоправда, готуванням їжі зараз я не займаюся. Свої здібності знайшла в комп’ютерних знаннях, тому була прикомандирована до стройової. І оскільки працюючи на РАЕС, здобула практичні навики з діловодства, тому цю справу мені і доручили в армії."
Наскільки важко тримати бойовий дух, так далеко від дому?
Ми тут не самі, до нас приїжджають небайдужі люди, волонтери, які привозять продукти. Місцеві мешканці теж відгукуються. На моє прохання відреагував і голова профспілкового комітету ДП НАЕК Енергоатом, і подарував у нашу частину ноутбук. Та одного дня, коли їздила у Сєвєродонецьк не вдягнувши військову форму, мала цікаву ситуацію, яка весь час підтримує мій бойовий дух. Всі жителі цього міста розмовляють російською мовою, я ж навпаки тільки українською. У одному із закладів вирішила випити кави. Коли робила замовлення, то зрозуміла, що всі присутні дивилися на мене із подивом. І забираючи свою каву, побачила, що зверху шоколадом висипано тризуб. В той момент мені стало так тепло на душі і я ніколи не забуду, як молода дівчина продавець на мої слова СЛАВА УКРАЇНІ, посміхаючись відповіла – ГЕРОЯМ СЛАВА!»
